ПОЛИНОВА ДОЛЯ

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.

Відпрацювавши важко у місцевому колгоспі, Варвара Іванівна вийшла на заслужений відпочинок. Усього два роки потому прожила у спокої і своїй волі – нікуди вже не треба поспішати, вільним часом розпоряджалася сама, як хотіла. А тоді горе і біди посипалися на її враз посивілу голову, немов ті груші з дірявої торби...

Зять

Свого часу Варвара Бистревська жила у Рогізках, що у Щорському районі. А тоді доля закинула її на Менщину, у тихе і мальовниче Лугове, що належить до Ленінівської сільської ради.

Дочка і син зі своїми сім’ями залишилися жити і працювати у Рогізках. Однак бачилися з ненькою часто, допомагали їй по господарству, а бабуся у свою чергу з радістю і задоволенням приїздила тішити онучат.

Дочка і зять Варвари Іванівни жили дружно, у великій любові. Ніби знали, що їм відміряно коротке подружнє життя.

1993 рік став нещасливим для родини. Електрострумом було смертельно травмовано зятя Варвари Бистревської, батька трьох діточок – однорічної Ірини, трирічної Марійки і чотирирічної Оксанки. А під серцем їхня мама носила четверту дитину, яка побачила світ у травні тього ж трагічного року.

Дочка

Від туги і розпачу тяжко захворіла дочка Варвари Іванівни. Ніякі ліки не допомагали, у страшенному відчаї була мати чотирьох діточок-крихіток. Відмовлялася від їжі, нікого не хотіла бачити, ні з ким спілкуватися. Ото тільки й посміхалася крізь рясні сльози, як гладила по білявих і чорнявих голівках своїх донечок і синочка Сашка. Через чотири роки після смерті хазяїна не стало і її.

Сільська рада Рогізок вирішила оформити сиріт до інтернатів та дитячого будинку. Та Варвара Іванівна грудьми стала на захист онуків:

– Доки ноги носять мене і я дихаю на цім світі, нікому дітей не віддам.

Привезла їх у Лугове, старшеньких у школу віддала, меншеньких удома гляділа.

Бабуся

Оформила бабуся опікунство над онуками. Гроші на їхнє утримання держава виділяла. Та й сама бабуся не лінувалася – город обробляла, худобу та птицю тримала. Діти голодними ніколи не були.

І співмешканець Варвари Іванівни – військовий відставник – мав хорошу пенсію, тож час від часу почали прикладатися до чарки. Сільська рада, учителька початкової школи, де навчалися діти, гуртом ударили на сполох. Пропонували, аби бабусі не віддавати «дитячих» грошей, а за них учителька чи хтось інший з порядних односельчан купував би дітям усе необхідне.

Були перевірки, комісії, рейди... Варвара Іванівна дуже переживала усі ті візити і потай продовжувала топити ті переживання у горілці.

А тоді з неї ніби хто полуду з очей зняв. Радо пристала на пропозицію, коли її онукам запропонували відвідати Італію. Швидко зібрала потрібні документи, вбрання нового дітям накупувала...

Син

– Я думала, що всі сльози виплакала за донечкою і зятем, – розповідає, – аж ні, і для сина лишилися. У 2004 році й він покинув цей світ. І за що на мою душу стільки Бог страждань посилає?

Овдовівши, синова дружина попросила свекруху віддати їй на виховання онучку Ірину. Варвара Іванівна в душі не хотіла робити цього, але невістку послухала. Розсудила, що та – учителька, розумна і щира людина, у неї росте синок, тож буде невістка доброю порадницею і її онучці. Та й сама, бідолашна, у турботах про дітей, може, швидше забуде горе.

Друга онука, Маринка, після закінчення дев’яти класів вступила на навчання до Новгород-Сіверського медичного коледжу. Зустріла своє кохання і вийшла за хлопця з Рогізок. Вже й синочок підростає. Марина має намір продовжити навчання, свекри на цьому наполягають.

Оксана з Сашком живуть із бабусею. Вона купила в селі гарний будинок, тримає господарство. Оксана навесні закінчує школу, Сашко до дев’ятого класу піде. Гарні онуки у бабусі, допомагають в усьому. А от самій Варварі Іванівні нездоровиться – дуже ноги болять, у лікарні нині лікується.