ГЛУХИЙ КУТ

Автор: Надія ДЯТЕЛ.

Про цю сім’ю кілька років тому вже писала наша газета. Тоді з етичних міркувань (аби не нашкодити дітям) не називали ні прізвища героїв матеріалу, ні місця проживання. І ось недавно до редакції зателефонувала із Киселівки Марія Тосенко. Її зболена душа вже не може вмістити  розчарування, принижень від рідного сина і тривоги за долю онуків. Усе вилилося у сумну оповідь. Безслізна гіркота полиновим смутком оповила її оселю...

Біда сама не ходить

У Марії Юхимівни повторний шлюб, із першим чоловіком життя не заладилося, нагадує про нього син Олександр. Іще й зараз, у 47 років, лице його зберегло привабливість.

– Після закінчення школи Сашко  надумав одружуватися, – пригадує Марія Юхимівна. – Не перечили ні я, ні мій чоловік, його вітчим (син його батьком називає). Уже навіщо й Бога гнівити: славну дівчину вибрав син за дружину. Працювала в селі медсестрою, шити-в’язати вміла, і в господі лад давала, і до людей привітна. Сашко до армії пішов, Ніна  первістка чекала.

Після закінчення служби був у молодих іще рік щасливого життя. А потім зненацька все змінилося: почав Сашко пити. Та так, що й дружина немилою стала, і дітям місця у хаті не знаходилося. Із роботи його потурили, ніде не вживався, скандалив.

– Скільки разів він сім’ю виганяв із хати, порахувати не зміг би ніхто, – продовжує Марія Юхимівна. – Бувало, іду  поночі з ферми, а у них таке тирлище, що й надворі чути. Забирала до себе, як могла, заспокоювала. Душа розривалася, коли бачила заплакані оченята внучат.

Ні сльози, ні вмовляння материні не зачіпали синового серця. Як пив, так і продовжував заглядати в чарку, як бив дружину, так і надалі не сходили синці у нещасної. Навіть коли  захворіла, перестала бачити і майже не вставала з ліжка, на її обличчі бачила свекруха сліди знущань. Згодом Ніни не стало. На той час старша донька закінчила школу із золотою медаллю і вчилася у Чернігові, Оля зі шкільної парти хутенько вийшла заміж та й поїхала на Донбас. Біля батька залишився найменший, Володя.

Сім’я утрьох

Малий порав худобу, доглядав корів та свиней. Яке вже там навчання, коли на плечі стільки роботи звалилося? Школу Вова таки закінчив. Не раз у хліві ночував, баба до себе забирала, адже жили недалеко. Виріс, до армії йти – у бабиній хаті й проводи справили. Та ж таки баба Марія й на присягу до онука їздила, і грошима підтримувала, і зустрічала з армії.

– Усю одіж Вовину Сашко ізносив, доки той у армії служив, – тужить Марія Юхимівна. – довелося хлопцю вдягатися заново. Посадили із дівчатами соток 35 городу біля хати, обробили. Та викопати батько дав лише третину, решта ще й досі у городі. Із співмешканкою пропивають гроші за здану картоплю. Наварив Володя варення, консервації, а пішли забирати із онуками продукти до мого погреба, щоб хоч щось для Вови було, то Сашко так  брутально лаявся зі мною!

Крім того, ще й страму наробив на усе село. По сусідству жила  сім’я. Жінка та почала до мого Сашка заходжати. Свого чоловіка,  теж Сашка, кине, а сюди йде. Її Сашко спочатку переживав, навіть одяг спересердя попалив, цілий день горіло –  так все одно ж не пішла додому тоді. Воловодила, то сюди, то назад. Сина свого занедбала, дитина ходить недоглянута, недолікована, а матері байдуже. Тоді й чоловік її здався, вона із дому – і він слідом. Утрьох п’ють, бува, утрьох і ночують. Для рідних дітей молока жаль, зате їй усе справляє, – скрушно хитає головою згорьована мати.

Дітей своїх порозганяв

Оля після розлучення приїхала із далеких країв з донечкою на руках, дівча тоді ще ледь ходило.

– Батько сп’яну нас із хати прогнав, сказав, що ще нестарий, жінку до хати привести може, а нас понаїжджало тут, – не може заспокоїтися молода жінка. – Забрала я доньку та й переїхали до бабусі в Мену. І донині тут живемо, із двома малими донечками й другим чоловіком. А ту хату, що батько у ній мешкає, мамині батьки колись купили. Мама перед смертю на Вову  півхати відписала, так батько все рівно Вову із неї виганяє, кричить, що усе там його. І сокирою в нього кидав, та Володя встиг відхилитися, лише осколками подряпало. Просили ми його миром поділитися із хлопцем – ні в яку.

Марія Юхимівна запевняє, що у своєму бажанні відібрати житло її син Олександр пішов досить далеко – влаштував синові побачення з правоохоронцями у відділенні міліції, «підставивши» хлопця. Батько ж, навпаки, звинувачує сина у недостойній поведінці. Володю я бачила у неврологічному відділенні центральної райлікарні. Казав, що лікується, у нього трохи зменшилися головний біль і нудота. Хлопець часто прокидається вночі від жаху. Сниться батько...