Глибинка

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
На знімку: по десятку і більше кіз тримають мурівчани. Таке ж господарство і у подружжя Зекіних. Фото автора.

Це маленьке село з єдиною вуличкою загубилося у густих лісах на території Миколаївської сільської ради. Живе у ньому усього п’ятеро пенсіонерів.

Горе з бідою поруч
Нині Мурівка у великому горі. З місяць тому до Варвари Тарасенко приїхали погостювати онуки з Києва. Допомагали бабусі по господарству, а одного дня надумалися поплавати у човні на невеличкій водоймі. Менший онук зостався на березі, а старший 12-річний, поплив. Горе сталося раптово – хлопець втопився. У великій зажурі не лише рідні й бабуся, а вся Мурівка. Це ж треба такому нещастю статися!

А тут інша неприємність не забарилася. Лісові красені-олені внадилися на городи до мурівчан – погризли буряки, гарбузи...

– Ціле літо спини не розгинала на городі, – каже Марія Зекіна, – старалася, щоб узимку було чим годувати порося, кіз, а олені за одну ніч усе поглумили.

Справді, не позаздриш. Хоча й краса навколо казкова, та не раді селяни їй. Курку випустити не можна – рудохвоста лисиця одразу схопить, ніби чатує на неї. І коршун тут як тут, не прозіває здобичі. Тому господарі вимушені тримати своє птаство у клітках та сараях.

Корів у Мурівці тільки дві залишилося, решту люди позбували, бо не сила вже сіно заготовляти. Натомість розвели кіз: мороки з ними менше, вони й узимку у лісі пасуться, гілки трощать, суху траву їдять. У кожному дворі кіз повно – по десятку і більше тримають мурівці.

Не без хліба
Ліси біля Мурівки багаті на дари. Цього року, хто здужав і не полінувався, назбирав малини, суниць. Горіхи, кажуть люди, вродили.

У мурівчан почали завалюватися колодязі. Вода у них ледь-ледь на дні блищить, а витягти і напитися ніяк. Тож хто з відром, хто з бідоном ідуть до Варки Тарасенко по воду – у неї колодязь добрий, повен води. Мабуть тому, що колись її хазяїн під лісом  криницю викопав, у низинці, тож і не замулюється і не пересихає.

У Мурівці нічого нема: ні магазину, ні пошти... Є старі розвалені хати, велике кладовище і кілька осель, в яких живе півдесятка селян.

– Але необхідне маємо, – каже Сергій Зекін, – двічі на тиждень з товаром і хлібом до нас приїздить приватний підприємець з Миколаївки і раз – жінка, яка закуповує сир. Вона теж продукти харчування продає. Так і живемо, холодильники у нас не порожні.

На життя своє мурівчани не скаржаться. Звикли до тиші, спокою. Машину в селі бачать тільки тоді, як хліб та до нього хуторянам привозять. Світло є, телевізори і радіо працюють. Листоноша щодня навідується в село. Що ще треба? Лікувати себе хуторяни самі навчилися травами, корінцями, відварами, настоями.

Покупці землі
Дороги асфальтованої у Мурівці нема і ніколи не було. Нема і будь-яких цивілізованих зручностей. Хат, у яких давно пустка живе, ніхто роками не питав, щоб купити. Стоять сиротами з вибитими вікнами-очицями, розкритими вітрами дахами і потихеньку руйнуються під дощами та снігами, аби назавжди зникнути з цього буття.

– А цього року, ледь не з весни, стільки чужих молодих людей побувало у нашій Мурівці, – розповідає подружжя Зекіних. – Казали нам, що хотіли б купити земельні ділянки. Оці хати порожні і розвалюхи, які і на дрова вже не годяться, їх не цікавлять. А земля біля них – так. Та ніхто нічого поки що у нас не купив. Чому – не знаємо того. Ось знову хлопці якісь приїздили, теж землею цікавились. Ми казали їм, що звірина тут нівечить усю городину, треба її стерегти від диких свиней, оленів, лосів, кіз... Вони посміялись над нашими застереженнями та й поїхали собі.

...У Мурівці стоїть незвична для вуха тиша. Собакам нема на кого гавкати, машин у селі нема. Корови, кози і кінь пасуться, де самі хочуть, ніхто їх не припинає. Дорога та вулиці густо заросла споришем, отож ні куряви нема, ні калюж. Райський куточок.