Живуть ще й так

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
На знімку:  Микола Зав’ялов втратив усе, що мав у житті. Фото Сергія Лавського.

У нього колись були золоті руки. Відбою не було від односельців і жителів навколишніх населених пунктів, аби Микола Федорович зробив піч чи грубу, почистив колодязь. За роботу великих грошей із людей не брав. А от щедрої чарки не минав. Вона, клята, і привела майстра до безвиході і жебрацтва.

Біда прийшла і горе привела
Миколі Зав’ялову нинішнього літа виповнилося 55 років. Іменин не справляв, а сам у гості їздив до сестри у Гомель – вони близнята. Ото там, за її столом, вітали і Миколу.

Довго і не гостював, хоча і міг, адже на роботу спішити не треба: давно її втратив.

І не тільки її. Десять років, як померла дружина. І хата якось одразу по смерті хазяйки загорілася (сталося коротке замикання лінії електромережі). Житло не згоріло до цурки, а тільки обгоріло всередині. Добрі люди і пожежна служба загасили вогонь.

Рідний брат, Анатолій, як міг, підтримував Миколу. Обіцяв разом зі своїми друзями полагодити житло.

На той страшний для Зав’ялова період його син навчався, потрібні були гроші. Анатолій домігся, аби його потерпілий брат отримав компенсацію за пошкоджене вогнем житло, яке було застраховане.

Отримані гроші Микола пропив. А сина-студента взяли під опіку батьки покійної матері.
Миколі ж наче пороблено стало. Замість того, щоб довести до пуття сина, дати лад оселі, навпаки, став руйнувати не тільки обгорілу хату, а й усе, що було на обійсті. За енну кількість вонючого самогону зірвав ще добрячі дошки підлоги і комусь віддав. Таким чином зникло з хати все, що в ній було. І хліва нема, і ганку. Навіть стежка з вулиці до хати заросла так, що годі й пройти.

– Дали ми йому свою сокиру, – каже братова дружина Зоя, – аби хащі повирубував на подвір’ї. Та де там! Сокиру збув комусь за пляшку, не цюкнувши ні разу у дворі.

Сам режисер своєї долі
Свого часу Микола Зав’ялов працював. Правда, одного місця не тримався, а обійшов ледь не всі підприємства і організації, які були і є нині у Макошине. А коли втратив роботу і дружину, коли хата обгоріла – опустив руки.

Занехаявся, забув, що є на світі мило і рушник, бритва для гоління. На умовляння сина, сестри, брата, інших родичів узятися за розум не реагував і не реагує ніяк. Син, було, забрав до себе, город батьків обробляв. Не вжився Микола, повернувся до свого нещасного обійстя. Син залишив йому на городі картоплі, овочів, аби що мав узимку їсти. Нічого не зібрав, усе замерзло.

Братова сім’я ледь не щодня умовляла за розум узятися, до діла стати, а не тинятися чорною брудною марою по селищу. Навіть паспорт допомогли йому новий отримати, бо старий чи згорів, чи загубився.

Нікого Микола Федорович не слухає. У перехожих просить кусень хліба. Іноді голод приводить його до 96-річної тітки, яка, незважаючи на свої поважні літа, тримає корову, обробляє город.

Більш-менш пристойний свій одяг Микола збув невідомо кому. Ходить у рваному і брудному лахмітті. І подушки пір’яні за пляшку віддав, тож спить на ганчір’ї, ним же і вкривається.

Родичі, було, умовили лягти у місцеву лікарню, поправити здоров’я, втрачене від життєвих стресів і голоду. Можливо, і групу інвалідності отримав би. Але не вийшло. У лікарні пригощався самогоном і інших хворих запрошував. На «точку» за їхні гроші не лінувався ходити. Спровадили Миколу Федоровича з лікувального закладу.

Нині щосуботи Зав’яловим опікується священик місцевої церкви. Дає йому хлібину, батон і п’ять гривень.

«На здоров’я не скаржуся»
Так відповів Микола Федорович на наше запитання про його самопочуття. Дивитися на нього без співчуття і водночас огиди не можна. Колись, мабуть, він був симпатичним чоловіком, ще й досі густий чорнявий чуб кучерявиться на хтозна відколи немитій голові.

– Нормально все, на здоров’я гріх скаржитися, – сказав. – Цигарки палю, купую їх за ті гроші, що піп дає. І від чарки не відмовляюсь, як де нагода випадає випити. А що не працюю ніде... У нас у Макошине нема ніде ніякої роботи. А у Мену їздити не хочу: далеко, важко і грошей там платять мало. Буду жити, як живу.

– А коли останній раз милися? – питаємо.

– Та тижнів зо два тому. У Десну ходив.

– До сина чого жити не йдете? Він же забирав якось Вас і знову просить, бо соромно йому від людей, що Ви такий спосіб життя ведете.

– Буду у своїй хаті, яка вже є. Звик сам і буду сам. Зимою погано, навіть борода льодом береться. Нічого, виживу. До тітки ходжу. Ось недавно гілляччя її порубав.

– Не набридло жити у бруді, холоді і голоді? Привели б себе у нормальний вигляд, перестали шукати чарку, то, може, яка одинока жінка і погодилась би дожити віку разом із Вами?

– Треба вона мені...

***

У селищній раді про Миколу Зав’ялова сказали, що він хоча і веде бомжацький спосіб життя, однак у односельців нічого не краде, у бійки і скандали не встряє. Допомогли йому отримати новий паспорт. А що своїм виглядом, ставленням до власного буття ганьбить не тільки рід свій, а й селище – факт. Ніякі умовляння на нього не діють. Був час, коли його примусово лікували від алкоголізму – результат нульовий. Шкода, як пропаде десь під парканом чи у власному обійсті, де і миші не живуть.м