ЖИВУТЬ І ТАК

Надія ДЯТЕЛ.
На знімку: сестри Галина Конах та Варвара Ціпак щодня ділять сум і радість із сусідкою Анастасією Пастушенко. А Клавдію Петрівну хвороба утримує в чотирьох стінах.
Фото автора.

Змалку батьки віддають дітям усе найкраще. З часом самі розраховують на склянку води та тарілку супу від тих, для кого не шкодували часу, сил, сердечного тепла. Не завжди так виходить. Імена героїнь цієї історії змінені з етичних міркувань. Але вони живуть поряд з нами, у нашому невеликому містечку.

Неньку проміняла на оковиту

Клавдія Петрівна прожила довге і нелегке життя – уже розміняла дев’ятий десяток. У 13 років пішла працювати на колгоспну ферму, а під час воєнного лихоліт-тя пересіла на трактор.

Чоловік трапився до чарки не байдужий. Народила двох донечок, здається б, жити та радіти. Однак оковита поборола у чоловіка усі інші почуття. Свого часу навіть доньок ладен був до дитячого будинку віддати. Клавдія Петрівна не дозволила, сама підняла на ноги.

Зі старшою дочкою стосунки не склалися. Точніше – взагалі відсутні. Не спілкуються мама й дочка, онуки не знають дороги до бабусі.

А менша, Світлана, свого часу забрала матір до себе з іншого району, живуть разом. Згодом дочка пристрастилася до наркотиків, закінчилось усе позбавленням волі. Петрівна все посилки Світлані на пошту носила, доки скосила її нова біда – перестала жінка бачити. Жаліслива сусідка не полишила напризволяще: і їсти подавала, і посилки готувала та відправляла.

Дочекалася Клавдія Петрівна доньку з в’язниці. Та зустріч не принесла радості. Світлана почала зловживати спиртним.
– Як твереза, так і їсти наварить, і подасть, – повертає на мій голос незрячий погляд Клавдія Петрівна. – А коли п’є – не питайте. По три місяці в запої. Дам гроші на продукти, а вона їх на випивку переведе. Шкода мені свою донечку, якою б вона не була.

Чи переживає за мамою Світлана – хтозна. Перед нашим знайомством з Клавдією Петрів-ною пішла вона до міліції відмічатися у п’ятницю, а повернулася додому тільки у вівторок. Голодна  матір ледве спустилась по східцях та попросила сусідку зателефонувати в редакцію.

– Зверталась у відділ праці та соціального захисту, – плаче старенька, – аби виділили соці-ального працівника. Відмовили, бо двох дочок маю. Коли Світлани немає, горе мені зовсім. Нічого не бачу, нічого не можу зробити сама.

«Доньки не кину»

Справді, сісти на стілець – і то важко, не говорячи вже про те, щоб щось розігріти чи зварити. Із Світланою розмова не клеїться, іншу доньку не намагалася розшукати – це проблеми сімейні. Натомість спитала, чи погодилася б Клавдія Петрівна жити в будинку престарілих. Отримавши ствердну відповідь, пішла до юристів дізнатися, як допомогти старенькій.

Урешті виконувач обов’язки начальника управління праці та соціального захисту населення РДА Михайло Головач розповів, що за ситуації, коли людина має дітей, які за нею не доглядають, її можна оформити на проживання в будинку престарілих лише за рішенням районної держадміні-страції. В РДА знайшли розуміння і згоду допомогти. Та коли зайшла знову до Клавдії Петрівни повідомити, яку заяву треба написати, вона сказала, що не кине своєї доньки і житиме з Світланою. Що ж, вибір за людиною. Але чи можна таке жахливе існування назвати життям?