ВИПРОБУВАННЯ

Надія ДЯТЕЛ.
На знімку: Ніні Іванівні хвороба покрутила руки й ноги, та не зломала дух.                                    
Фото автора.

Ніна Довженко з Птичого хутору поблизу Слобідки ще нестара жінка – 53 роки, але коли дивишся на неї, розпач огортає від того, що не знаєш, як людині допомогти. Ніні Іванівні важко пересуватися, ходить, спираючись на палицю, а під час розмови їй потрібен перепочинок –  перехоплює подих. Хвора вона на ревматоїдний поліартрит.  Лікарі сказали – це невиліковно.

У пошуках долі

Юність пронеслась, наче на крилах. Як у 17 років випурхнула з батьківської хати на Вінниччині, так і полетіла по світах. Вивчилась на швачку, працювала в обласному центрі на фабриці. А тоді з по-другою гайнули  аж у Прибалтику – підзаробити.

– Грошей не накопичила, – посміхається Ніна Іванівна, – а заміж за свого Івана Олександровича вийшла. Мешкали в Чернігові, мали роботу, в чергу на квартиру стали. А тут звістка з дому прийшла, що померла чоловікова ненька. Так і опинилися ми на Птичому хуторі. Може, якби не приїхала сюди, і обминула б мене лиха година.

Біда за бідою

У родині Довженків народилися дві донечки. Ніна Іванівна працювала на різних роботах у польовій бригаді. Хоча й нелегко, проте молодість все витримає. А 1990 рік став для неї роковим.

– Тоді саме льон збирали, платили на цій роботі завжди добре, – пригадує Ніна Довженко. – Заболіла в мене рука, скирдувати вже не могла – подруги допомагали. Довелося до лікаря звертатися. У Чернігові підтвердили страшний діагноз. Діти малі – Ірині вісім, Світлані п’ять виповнилося. А лікарі твердять: «Бійтеся сонця, сирості, протягів.  Навіть тепла вода не бажана». Як же далі жити?

Їздила в Хмільник до санаторію на лікування чотири роки поспіль. На місяць ставало краще, потім хвороба знову брала в свої лещата. Приходила зневіра, років зо два нічого не робила, довела себе до такого стану, що доньки з дивану підводили.

– Хвороба у мене така, що не підніму ні ложки, ні миски, ґудзика защебнути не можу – так пальці покрутило, – плаче Ніна Іванівна. – Господарство було на чоловікових і дитячих плечах. Їздила й по екстрасенсах, по бабках  – ніщо не допомогло. Призначили першу  групу інвалід-ності, довічно. І базисне лікування: кожного дня доводиться до десяти пігулок ковтати, без них не виживу. А пенсія в 482 гривні навіть цих витрат не покриває.

Недарма кажуть, що одна біда за руку іншу веде. У старшої доньки  дитинка народилася інвалідом. Двічі на рік у столиці проліковувати треба, ліки дорогі. Б’єть-ся, як риба об лід, на руках двоє немічних, а по догляду платять усього сім гривень. Дуже хотілося б глянути у вічі тій людині, котра цю плату призначила. Раніше, ще зовсім недавно, таким як я були безплатні ліки і путівка до санаторію. А нова влада і цього позбавила, хоча ми так на неї сподівалися.

Ще й пожежа

У 1997-му прийшло нове випробування у їхню родину. Напередодні Різдва через коротке замикання загорівся будинок. Донька першою відчула запах і розбудила рідних.

– Чоловік нас, як кошенят, через розбите вікно повикидав, – пригадує Ніна Іванівна весь жах тої ночі. – Розбудили сусідів, додзвонилися до пожежників. Приїхали спочатку із Жовтневого, потім із Мени. Назавтра усі сусіди на чолі з сільським головою день погоріле вивозили з двору.

Уже б треба наново ремонтувати дім, щось підлагодити, підфарбувати, але стільки грошей іде на ліки, що зробити це практично неможливо. Чоловік і зять працюють, тримаємо господарство. Але як важко все дається. Болить душа від того, що влада не дивиться, або ж дивиться і не помічає таких інвалідів, як я, наших сліз, немочі і неспроможності жити на мізерну пенсію.