Тиждень

РАДУЙМОСЯ

Відшуміли Довженкові свята. Велелюдно було в Сосниці, на його батьківщині, як ніколи. Ми тут ніби й ні причому, але спогадаймо, в день народження митця і в роки його дитинства і юності Мена була Сосницького повіту. Отже, ми з ним законні земляки. І всесвітньо відома його слава – то й слава нашої землі.

Отже радуймося. Відкиньмо всі сумніви і вагання. Завтра у нас свято. Подвійне. Хай не всесвітнє, але за значимістю його можна прирівняти до світового. Адже визволення від фашистської чуми, і не тільки нашого краю, а всіх, порятувало світ.

Отже завтра у нас свято: День визволення Менщини від німецько-фашистських загарбників і День нашого міста. Погуляємо! І дай Бог діждатися високошанованим нашим визволителям і всім нам сущим, щоб з нами погуляли в такий день ті, хто народився минулого тижня в пологовому відділенні центральної райлікарні. Це два хлопчики і дві дівчинки. Щасливий збіг. Хай же їм щастить на їхньому віку. Хай ясним і лагідним буде їм сонечко, яке сьогодні зійшло о 6.38. Зайде о 19.05.

Радуймося.

ВОЛОДИМИР ЧЕПУРНИЙ.

НА ДЕНЬ НАШОЇ ВОЛІ

Я хочу, щоб ця крихітка побачила своїх онуків і навіть правнуків. Я хочу, щоб ті далекі правнуки і їхні ще дальші правнуки святкували в тихому смутку і в терпкій радості тільки наш День визволення і тільки наш День Перемоги. Я хочу, щоб це маля виросло під саме небо, при безмежному удатливому талані. Я хочу, щоб ця щаслива матуся-мадонна ніколи не знала журби, щоб душа її завжди була уквітчана втіхою у своїй дитині. Я хочу всім добра! Миру нам усім.

ВАШ ВІЛЬНИЙ СПІВВІТЧИЗНИК.

На знімку в центрі: третьокурсниця Чернігівського інституту економіки і управління, жителька Жовтневого Алла Товста з новонародженою донечкою в переддень святкування 350-річчя свого села. Фото Ірини ПРИМАК та Івана ШУЛЬГИ.

Добра вість

У ПАМ’ЯТЬ ЛЕНІНА ПРИЙШОВ ГАЗ

Напередодні святкування визволення району від фашистських загарбників чудовий подарунок отримали жителі Пам’ять Леніна – у центрі села запалав факел „блакитного палива”.

Газифікацію було проведено за кошти сільгоспкооперативу „Куковицький”. Тому жителі Пам’ять Леніна щиро дякували керівнику господарства М.О. Нужняку. Привітати пам’ятьленінців з радісною подією приїхали голова райдержадміністрації П.Ф.Киценко, головний лікар району, депутат обласної ради П.П.Хомрач, заступник голови райдержадміністрації В.У.Василенко, керівник районного управління газопостачання та газифікації М.М.Попович, директор РЕМ С.О.Аношко, куковицький сільський голова Н.М.Алієва.

Виступаючи на святі, голова райдержадміністрації П.Ф.Киценко зазначив, що в цьому році газифікація в районі проходить значними темпами. Незабаром блакитний вогник загориться у Лісках, Дмитрівці, Семенівці, де роботи проводяться за державний кошт. Райуправління газопостачання та газифікації виконує по району великі обсяги робіт.

У Пам’ять Леніна продовжується підведення газу до будинків селян.

На знімку: М.М.ПОПОВИЧ та М.О.НУЖНЯК. Фото Раїси МИХАЙЛЕНКО.

До дня фармацевтичного працівника

ЗДОРОВ’Я ЛЮДЕЙ У НАДІЙНИХ РУКАХ

Центральна районна аптека імені В.І.Смирнова має в своєму підпорядкуванні 7 сільських аптек і два аптечні пункти в райцентрі та один у Березні. У цій мережі працюють 44 спеціалісти, більшість із яких має багаторічний кваліфіка-ційний стаж.

Антоніна Григорівна Федоренко (на знімку – на задньому плані) працює в аптечній системі ось уже чверть свого віку. В Менській центральній аптеці – з 1982 року. До цього працювала на Сумщині, деякий час завідувала аптекою при медчастині групи радянських військ у Ні-меччині.

Ганна Миколаївна Довга має професійного стажу близько двадцяти років. У Мені – з 1989 року. До цього працювала в Коропській центральній аптеці за спе-ціальністю і рік, перед тим як перевестися до Мени, завідувала аптекою в Нехаївці Короп-ського району.

Прикметно, що обид-ві вони мають дипломи Вітебського медичного інституту і обидві за спе-ціальністю – провізори.

Нині Антоніна Григорівна займає посаду заступника завідувача аптеки. Обов’язків у неї чимало. Але найвідповідальніший і найсерйоз-ніший – повністю виконувати всі функції завідувача аптеки на час її відсутності.

Ганна Миколаївна має посаду не просто провізора, як було в Коропі, а провізора-аналітика, що дуже й дуже відповідально. Асистентська кімната, де виготовляють ліки, у районі одна. І ці ліки провізор-аналітик повинен обов’язково і щонайретельніше перевірити (хімічним способом) на правильність дотримання технології їх виготовлення, на відповідність процентного вмісту діючих речовин, тобто на придатність виготовлених препаратів до використання, аби не зашкодити здоров’ю людей.

ВОЛОДИМИР ЧЕПУРНИЙ.

Фото автора.

З любов’ю до лісу

ЛІСОРОЗСАДНИК ОБІЦЯЄ ПРИБУТКИ

Так прогнозує керівник дочірнього підприємства В.М.Щиголь. Є всі підстави сподіватися, що «Менарайагролісництво» у недалекому майбутньому жваво продаватиме саджанці не лише дуба і абрикоса.

Американський варіант

Менщина, на відміну від, скажімо, Городнянського чи Ріпкинського районів, на ліси небагата. Поблизу районного центру є невеликі урочища. Більш заліснені площі маємо біля Бігача, Ленінівки, Миколаївки.

З розпадом колгоспів земля дичавіє, заростає бур’яном і самосійними кущами та деревами. І Володимир Михайлович, з приходом на посаду керівника дочірнього підприємства, вирішив такі площі планово засаджувати берізками, дубами, соснами.

А де ж брати насіння? Один чи два рази купили на Сумщині. А тоді В.М.Щиголь подумав: «А чого маємо викидати на це гроші? Чи самі не в змозі облаштувати свій розсадник?».

Півторагектарну площу під лісорозсадник вибрали в заповідному урочищі «Чамарово». Виорали, засіяли люпином, потім його скосили і знову виорали. Земля таким чином удобрилась.

– Ще не вся площа задіяна, – розповідає В.М.Щиголь. – Обгородили територію лісорозсадника новою огорожею. Зразок надивився в одному із спеціалізованих журналів – таку огорожу ставлять американці.

Праця – за радість

У районі є майже чотири з половиною тисячі гектарів лісу – комунальна власність. Та Володимир Михайлович твердо впевнений, що Менщина обов’язково повинна бути багатшою на ліси.

– Ось заліснюються соснами ленінівські пустуючі землі, – каже він. – І правильно, так має бути, бо землі у тих краях піщані, на яких нема доброго врожаю ні льону, ні картоплі. А ліси які!

У Лісках, за околицею, поблизу меліоративного каналу, нинішньої весни заліснили невелику площу кленом.

На території лісорозсадника постійно працюють три жінки. Вони разом з членами своїх родин просапують рядочки з сіянцями дуба червоного, калини, туї, глоду, сосни, ялини звичайної і голубої.

– Сходи неоднакові, – розказує Володимир Михайлович. – Ось бачите, абрикоси і дуби наступної весни уже можна пересаджувати в грунт або продавати. А калина і глід ще слабенькі – спека дістає. Поливаємо, просапуємо – роботи багато і вона нелегка. Але бригада жінок і лісник з ними працюють на совість. Ось, бачте, на центральній алеї лісорозсадника навіть чорнобривців насіяли.

...і джерельної води напилися

Поблизу лісорозсадника – густий мішаний ліс – сам заповідник. В’їзд транспортом сюди категорично заборонений. І полювання будь-яке теж.

– Нинішньої весни зробили санітарну розчистку заповідника, – ділиться Володимир Михайлович, – позбавилися сухих і перерослих дерев. Звірині у «Чамарово» живеться спокійно.

Йдемо широкою алеєю, вдихаємо на повні легені терпке, настояне на хвої і березі повітря. Злегка аж паморочиться в голові. Кажу про це Володимиру Михайловичу.

– Це ще нічого. А як зацвітуть конвалії – отоді тут аромат хіба ж такий! Ніби у парфюмерному магазині.

Так, розмовляючи та милуючись лісовою красою, прошкуємо далі. Мій супроводжуючий повернув уліво і до мене озвався:

– Ходіть за мною. Поп’ємо джерельної води. Такої смачної нема ніде на всій Менщині.

Джерельце б’є прозорим струменем. Є склянка навіть. Куштую холодну, як лід, воду. Аж зуби „ламає”. А солодка! Відчуваю, що здоров’я мені додалося.

Нехай же здоровиться і всім тим, хто береже і збагачує навколишню красу для сьогоднішнього і прийдешніх поколінь.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

Фото автора.

Життя прожити...

ПАРАСКОВІЯ ОЛЕКСІЇВНА МОСКАЛЕЦЬ – НАЙСТАРІША ЖИТЕЛЬКА НАШОГО МІСТА

І їй є що згадати за 96 прожитих літ. Вона подарувала світу п’ятеро дітей. На хліб заробляла чесною важкою працею: ходила на роботу в промартіль, у колгосп... Зараз за її старістю доглядає дочка, хоча Парасковія Олексіївна у свої поважні літа добре чує, струнка і ходу має швидку та рівну, хоча і не без «помічника» – костура.

Заміж за навороженого

Коли Паші було шістнадцять, якось на Водохрещу разом з дівчатами ворожили на свого судженого. Палили свічки, будували "місток" із сірників і на сон загадували, аби суджений приснився, який би через той "місток" перевів.

Паші тієї ночі привидівся красень-парубок у високій каракулевій шапці і добротному кожусі. Він подав їй свою руку і пліч-о-пліч пішли вони уже удвох далі.

- І треба ж такому статися, - дивується ще й досі Параска Олексіївна, - що десь днів за десять прийшов до мене свататись точнісінько такий парубок, який наснився мені у Водохрещенську ніч. І одягнутий був у кожух і високу каракулеву папаху. Батько мій був людиною надто суворою, і коли дізнався від сватачів, що у цього хлопця, вірніше у його батька, багато землі, дав згоду на заручини.

Сама ж Паша два тижні плакала, лежачи на печі. У свої молоді літа вона зовсім не хотіла йти заміж та ще за незнайомого парубка у його Феськівку. І сім'я у них там була величенька.

Але батькове слово - закон. Згуляли весілля, у церкві обвінчались. Жили разом з батьками та трьома сестрами чоловіка. Хата тісненька, маленька. Якось озвалася Паша до свого чоловіка, а тоді і вдруге, аби стягтися якось на власне житло. А той і слухати не хотів:

- Сестри заміж повиходять, а я хазяїном тут зостанусь, - одказав.

Після року сімейного життя покинула Паша свекрів та чоловіка і повернулася додому.

- Як не приймете, тату, мене, то подамся світ за очі, більше ви мене і не побачите, - проказала, переступивши поріг.

Батько не сказав нічого лихого, з хати не вигнав, однак видно було, що невдоволений він доччиним поверненням.

Риба та зайці

Приглянулась після невдалого заміжжя Паша менському парубку. Батько був проти: любив той хлопець полювання та риболовлю.

- Це не хазяїн, - казав не раз. - Знаєш, дочко, що народ про таких каже? Риба та зайці заведуть у старці.

Не послухала нікого. З'єднала свою долю. Дочка на світ з'явилася. Радіти та жити. А її суджений вдома не стикається - то на озері чи Десні пропадає, то з рушницею за плечима лісами-полями мандрує. Розбіглися молоді.

А Пашин батько, треба сказати, був хорошим кравцем. Місцева влада його не злюбила за те, що в колгосп не хотів іти. Та він на те не зважав: шив людям одіж, з того і жив. І Пашу не обділяв - купував їй обнови, шив гарні сукні. І стільки в неї того добра набралося, що Паша надумала продати все, залишивши найнеобхідніше, а за виручені гроші купити собі якесь житло.

Так і зробила. Вторгувала 180 карбованців і в сусідній Сахутівці купила за ці гроші хату, перевезла її в Мену і потихеньку будувалась. Від батька пішла з дитиною на квартиру, жила поруч своєї новобудови, аби бути ближче до неї. Місила глину, готувала обіди найманим теслям - так з божою поміччю звела власне житло.

Раділа, аж, здавалось, на крилах літала. Садок насадила, квітів насіяла... І у дворі не було порожньо - порося озивалось, кури, качки водились.

І, о диво! Чоловік об'явився! Поблукавши по світу, впав у ноги своїй Паші і давай проситися, аби назад прийняла.

Жіноче серце - не камінь. Та й не хотілося їй, аби донечка сиротою росла при живому батькові. Простила все і прийняла. Чотирьох діток ще народила...

Зігріта старість

Нині Парасковії Олексіївні добре живеться. Доглянута її оселя втопає у садку. А він цього літа щедро уродив - і яблук вдосталь, і слив, і аличі. Вишень теж було рясно. Виноград дозріває.

- Іноді і недобре зробиться мені, то в голові запаморочиться, то сон не йде. Якби не Надя, дочка, не знаю, якби я і жила. Газу у моїй хаті нема, вода далеченько від дому. А так вона, моя доня, і в хаті лад дає, і на городі та у дворі. Лікаря покличе, як уже не сила терпіти болю. Знаєте, я з родини довгожителів, мій батько майже сто років прожив, то і мені, мабуть, така доля судилася.

Вмирати П.О.Москалець не хоче. Знаю немало її ровесників, які просять Бога, аби забрав їх до себе. А Парасковія Олексіївна навпаки:

- Болячки обсідають, то що, через них смерті просити? Ні, ось чорнобривці аж горять у моєму садку - ніяк не намилуюсь. Син обіцяв з Казахстану приїхати - хто ж його так зустріне, як не я? І онуки у мене добрі, а правнуки - найкращі. Усі мене люблять, жаліють. Я така рада, що хоч у глибокій старості спізнала щастя і радості.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімку: Парасковія Олексіївна у своєму садку. Фото автора.

Доля

РОБИВ І ПОРОХ, Й АЛЮМІНІЙ У НІМЕЦЬКІЙ НЕВОЛІ ГРИГОРІЙ ТЕРЕНТІЙОВИЧ БУРКА З УШНІ

Щоправда, родом він із Дягови. Там же закінчив і семирічку. Спробував вступити до Сосницького сільськогосподарського технікуму, не вдалося. Пішов працювати в колгосп на різні роботи. Був старанним і кмітливим. Відтак, його й направили від колгоспу вчитися на електротехніка до Прилук. Не витяг. Матеріально.

– Що ж, сім’я у нас була велика і незаможна, – згадує ветеран. – Що мені могли дати з собою батьки? Картоплину та цибулину. Ото й повернувся знову до колгоспу.

Та, як виявилося, ненадовго. Якраз тоді пі-шла мода сильцем заганяти юнь у ФЗО. Заганяли переважно на Донбас, у промислові зони. Однак Григорій потрапляє у Білорусь, на цегельний завод десь там під Гомелем. Аж тут війна.

Їхнє училище мали евакуювати у Харківську область, але опинилися на Донбасі. Звідти й дременули, хто куди. Бурка – додому. Але на краще не вийшло.

– Не побув я й двох місяців удома, як нас половили, мов тих собак, вкинули в ешелон і відправили в Німеччину, – розповідає далі Григорій Терентійович. – Десь під Мюнхеном розподілили, кого куди. Я втрапив на алюмінієвий завод.

Тут він побув майже півроку. Не витримав нелюдських навантажень, захворів. Відправили в санчастину, а як трохи очуняв, направили на «легшу» роботу – на пороховий завод. Цей об’єкт був засекречений, і невільники весь час перебували під прицілом автоматників.

Та в повітрі уже витали ознаки близького звільнення. І цей день настав. За тих часів до осіб, що перебували на окупованій території, а тим більше в Німеччині, власті ставилися недовірливо. Однак Григорія Терентійовича без особливих претензій призвали до лав Радянської Армії. Став танкістом. Відслужив три роки і благополучно повернувся в рідну Дягову. А згодом перебрався до Ушні, де уподобав собі гарну дівчину.

А далі його доля склалася як і в усіх звичайних селян. Працював у колгоспі, порав свиней, овець, словом, став тваринником. Правда, було ще в нього, так би мовити, домашнє хобі – він був ще й самодіяльним кравцем: шив головні убори, фартушки, інші речі і навіть бурки. Правда, звучить? Бурка – бурки шиє. Тепер уже не шиє, не подужає за віком. Нині йому 81 рік.

– А вижили ми у неволі завдяки нашій молодості, – задумливо каже на прощання Григорій Терентійович. – Хай воно повік не вертає.

ВОЛОДИМИР ЧЕПУРНИЙ.

На знімку: Г.Т.БУРКА. Фото автора.

Наше майбутнє

У МАКОШИНСЬКІЙ ШКОЛІ СТВОРЕНО БАНК ДАНИХ ОБДАРОВАНИХ ДІТЕЙ

Учні розвиваються різнобічно, майже з усіх шкільних предметів. Аби краще засвоїти програмний матеріал, поглибити знання з історії, приміром, чи з біології, відвідують предметні клуби, факультативи, гуртки. Та найбільше приділяється увага індивідуальній роботі учителя з учнем.

Добра традиція - перемагати

Перемоги в районних, обласних і всеукраїнських олімпіадах та конкурсах учнів Макошинської школи - не новина. Ще в дев'яностих роках цей навчальний заклад упевнено заявив про те, що і сільські діти можуть мати глибокі знання, широку ерудованість.

- А це через те, що педколектив нашої школи згуртований, кожен учитель прагне дати учням якнайповнішу інформацію з предмета, який він читає, - не без гордості каже заступник директора школи Наталія Віталіївна Канавець. - Бо, щоб дати дитині знання, учитель має сам бути глибоко обізнаним, мати діапазон викладання предмета далеко ширший, аніж як того вимагає шкільна програма.

З Макошинської школи завжди багато учасників районних олімпіад. Кілька років тому з 37 учасників у призери вийшли 24 учні, а у минулому навчальному році макошинські школярі завоювали у районі одинадцять перших місць, стільки ж других і два третіх. Є і обласні дипломанти. Торік зі шкіл району у лідери вийшли шість учнів Менщини, четверо з них - макошинські.

"Зірки" школи

То хто ж вони, ті, хто своїми знаннями та інтелектом приносить славу школі?

- Їх немало. Довелося створити навіть банк даних обдарованих дітей, - говорить Наталія Віталіївна. - До нього ми занесли усіх, хто має потяг до фізики і літератури, історії, біології та інших предметів. Про кожного учня склали базу даних.

Гордістю школи є Ольга Ярина та Ліана Доля, які серйозно вивчають правознавство і мають неодноразові перемоги з цього предмета як у районі, так і на обласному рівні. Вадим Волков закоханий в історію, а Богдан Корнієнко - у біологію. Ірина Бреус дуже гарно пише твори, гуморески. У цієї дівчини-дев'ятикласниці природний дар до творчості. Лілія Горбач посіла перше місце в обласному конкурсі "Об'єднаймося, брати мої".

У цій школі чимало дітей залюбки поглиблюють свої знання з правознавства у клубі "Феміда", котрий веде учителька Людмила Василівна Леонтієва. Саме цей клуб посів друге місце в обласному брейн-рингу.

- Ми пишаємося своєю колегою, - каже Н.В.Канавець. - Вона працює з бажаючими знати правознавство не лише на уроках та в клубі, а й індивідуально - приходить додому до учнів. Тож чи не через високий професійний обов'язок і велику любов до дітей Людмилу Василівну нинішнього навчального року запрошено викладати правознавство в районній гімназії.

Сповна віддається своєму предмету - біології директор школи Наталія Антонівна Двірник. Її уроки завжди цікаві, нетрадиційні. Тому так багато призерів олімпіад саме з біології.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімку: Ольга Ярина, Ліана Доля та Вадим Волков. Фото автора.

Духовність

УРОЧИСТА СЛУЖБА – НА МІСЦІ КОЛИШНЬОЇ ЦЕРКВИ

З давніх-давен християни відзначають свято Пресвятої Богородиці Приснодіви Марії, яке у народі ще називають «Друга Пречиста». Але не усі знають про його походження і обряди, пов’язані з ним. В одному з менських скверів до 30-х років двадцятого сторіччя стояла Олексіївська церква, нині на тому місці споруджено хрест на честь Пресвятої Богородиці, де проводять служби священнослужителі Української православної церкви Київського патріархату. Урочистий молебень відбудеться і 21 вересня о 9.30 на честь Різдва пресвятої Богородиці. Запрошуємо всіх менян взяти участь у святковому богослужінні.

У багатьох сім’ях можна побачити вишивки, зроблені дбайливою рукою господині: хрест, образ Ісуса Христа, Богородиці із немовлям на руках. Різдво Пресвятої Діви Марії святкується православною українською церквою як одне з великих свят.

Коли наблизився час народитися Спасителеві світу, в галілейському місті Назареті жив нащадок царя Давида Іоаким із своєю дружиною Анною. Обоє вони були благочестивими людьми і були відомі не своїм царським походженням, а смиренням та милосердям. Усе їхнє життя було проникнуте любов’ю до Бога і до людей. Вони дожили до глибокої старості, а дітей не мали, від чого дуже засмучувалися. Та, незважаючи на свою старість, вони не переставали просити у Бога, щоб він послав їм дитину. Вони дали обіцянку (обітницю): якщо у них народиться немовля, посвятити його служінню Богові.

У той час кожен єврей сподівався через своє потомство бути учасником у царстві Месії, тобто Христа Спасителя. Кожен єврей, який не мав дітей, зазнавав зневаги, бо це вважалося великою карою Божою за гріх. Особливо важко було Іоакимові, як нащадкові царя Давида, тому саме в його роді мав народитися Христос.

За терпіння, велику віру і любов до Бога й одне до одного Господь послав Іоакимові та Анні велику радість. Під кінець їхнього життя у них народилася дочка. За вказівкою Ангела Божого їй було дане ім’я Марія, тобто єврейською «Володарка, Надія». Народження Марії принесло радість не лише її батькам, але й усім людям, тому що їй було наперед призначено Богом бути Матір’ю Сина Божого, спасителя світу.

У народі свято Різдва Пресвятої Богородиці називають «Друга Пречиста». З цим святом пов’язується день породіль, коли жінки, у яких немає дітей, частують бідних людей, щоб молилися Богородиці за них. Такі жінки замовляють службу в церкві, а після богослужіння запрошують людей до себе на обід.

ОТЕЦЬ МАРК (ЛУГАНОВСЬКИЙ), НАСТОЯТЕЛЬ ХРАМУ РІЗДВА БОГОРОДИЦІ.

Бувальщина

ДІМ НА ДВОХ

...Вона переступила кімнату санаторного номера, весело привіталася:

– У сусідки візьмете? Ніною мене звуть.

І почала розбирати свої дорожні валізи: щось вішала в шафу, дещо віднесла до ванної, а на тумбочку поставила фото чорнявого чоловіка. Лагідно так на знімок подивилася:

– Мабуть, уже скучив. Де тут пошта? Зателефонувати треба...

Дорогою до телефону я встигла дізнатися, що Ніна – головний бухгалтер у будівельному тресті, а той, що на фото – його директор.

– Чоловіка я свого шість років як поховала, а він свою Дар’ю – два. Діти і в нього, і в мене дорослі. Квартиру маю двокімнатну. Син з сім’єю живе зі мною. Тісно. А в нього – особняк, палац на два поверхи, – охоче розповідала моя нова знайома. – А оце новий дім наш трест має ось-ось здати. Ще перед складанням його проекту викликав мене директор та й каже:

– Пишіть заяву на отримання квартири, Ніно Сергіївно. Годі вам у тісняві тулитися. Чи не заробили за стільки літ роботи у тресті?

– Так черга ж яка...

– Я все вирішу, поговорю з колективом і ще з ким треба.

– І ось пішла я дивитися той дім, уже майже готовий, – продовжує Ніна. – Гарний, нічого не скажеш. Зайшла в одну квартиру – простора, світла. Дівчата-будівельники уже і шпалери клеять. А кухня! Та мені і не снилася така. Відчула, хтось за плечі легенько взяв. Директор!

– Чого вам, Василю Петровичу?

– Ніно, давай разом жити у цій квартирі, – тихо сказав. – У наші літа самота – то найбільша туга. Проженемо її давай, у нову квартиру не пустимо.

...Зізналася: зараз вона у роздумі. А через місяць після санаторію отримала я листа від Ніни: «Ми – разом. Чекаємо в гості...».

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.