Тиждень

ДОЯРКА З МОБІЛЬНИМ ТЕЛЕФОНОМ

Нещодавно разом із колегами з провідних регіональних видань України (з Сум, Тернополя, Чернівців, Феодосії, Мелітополя, Рівного та ін.) під патронатом IREX U-Media я взяла участь в експерименті: випустили черговий номер регіональної газети «Коло», що на Полтавщині. Спробували краще зорієнтувати молоде видання на інформаційні потреби своєї аудиторії. Тобто, працювали, хто як уміє, і ділилися досвідом. Звісно, їздили у відрядження по області, брали інтерв’ю і писали матеріали. Наш журналістський хліб, виявляється, однаковий будь-де. Особисто про себе відмітила: всюди посадові особи ведуть себе однаково (чим вища посада, тим легше з людиною спілкуватися).
Цікаво було спостерігати за життям простих трудівників. Проблем у них теж вистачає, але, як мені здалося, труд селянина там у більшій пошані. Приклад: одна з моїх колег написала про доярку (з СП «Перемога» у Хорольському районі), яка за високі надої отримала премію – мобільний телефон, а її колеги – телевізори, холодильники. Цифри: третина господарств Полтавщини за підсумками року преміювала своїх працівників, на їх заохочення 137 сільгосппідприємств різних форм власності витратили 3,2 мільйона гривень. На фермі працівники отримують там заробітну плату своєчасно, готівкою по 700 – 800 гривень. А я, спілкуючись із тією дояркою, яка під час розмови кілька разів відволікалась на мобільні дзвінки, з прикрістю згадувала руїни від ферм у багатьох господарствах Менщини...
Сонце сьогодні зійшло о 4.46, а зайде о 21.13. У пологовому відділенні ЦРЛ з’явилося 2 хлопчики.

ІРИНА ПРИМАК.



«ПОДАТКОВА ПАРАСОЛЬКА» ІННИ РУДЕНКО

Лауреатом обласного конкурсу дитячого малюнка «Податки очима дітей – 2004», який проводила обласна державна податкова адміністрація 9 червня ц. р., стала учениця 7 – В класу Менської школи імені Т.Г.Шевченка Інна РУДЕНКО (на знімку).
Її малюнок під назвою «Податкова парасолька» дуже сподобався членам журі цього конкурсу.
Похвальний лист та подарунок дівчині вручив голова ДПА області О.М.Щукін.
Для переможців та лауреатів конкурсу була влаштована святкова програма. Діти охоче давали інтерв’ю обласному радіо та телебаченню.
На районному рівні всі 15 учасників конкурсу одержали солодкі подарунки від профспілкового комітету Менської МДПІ.

Фото Івана ШУЛЬГИ.





Офіційно

ПРОБЛЕМА РЕМОНТУ ДОРІГ ІСНУЄ В УСІХ СЕЛАХ РАЙОНУ

Голова районної ради Михайло Петрович Кот започатковував нову форму роботи постійних комісій. Під час зустрічі М.П.Кота з депутатами районної ради у Макошинському виборчому окрузі разом з головою територіальної громади депутат райради Н.І.Корнієнко запропонувала засідання постійних комісій робити виїзними.
Побувавши на місці, поспілкувавшись і побачивши на власні очі, що і де слід зробити краще для виборців, варто з конкретними пропозиціями виступити на сесії районної рад. Або ж запропонувати питання, яке має бути обговорене на сесії усім депутатським корпусом. Члени постійних комісій, відвідавши населені пункти, також можуть подати депутатські запити, мета яких зводиться до того ж - покращення життя виборців.
Голова районної ради зустрівся з депутатами райради і головами територіальних громад у Феськівці, Дягові, Данилівці, Чапаєвці, Слобідці, Жовтневому та інших виборчих округах.
І проблем виявлено немало. Приміром, у Феськівці та половина села, що за річкою, не має можливості провести природній газ. На заваді - водяна перепона, а грошей, аби прокласти трубу через річку, нема ні в людей, ні в сільської ради. У Жовтневому не працює пожежно-сторожова охорона, у Макошине і Блистові треба ремонтувати дахи у Будинку культури і школі. До Слобідки дуже рідко навідується дільничний інспектор міліції, а у Семенівській школі в аварійному стані спортивний зал. У Дягові погане автобусне сполучення з райцентром, нема дитячого садка, хоча малюків - понад двадцять. У Чапаєвці треба розширити межі територіальної громади на десять гектарів. Ця проблема вимагає виготовлення проектної документації і взагалі багато паперової мороки.
У всіх вищенаведених населених пунктах і деяких інших гостро стоїть проблема нікудишнього стану доріг. У Феськівці, приміром, є одинадцять вулиць - це понад тринадцять кілометрів. І жодна з них не має нормальної дороги.
Усі дороги у населених пунктах мають утримувати сільські ради - організовувати транспорт, купувати асфальт, грейдерувати. Фермер з Дягови О.І.Бутенко і директор ТОВ "Зміна", що в Чапаєвці, В.М.Кіндер ладні хоч сьогодні допомогти полагодити дороги у своїх населених пунктах: ви-діляють техніку, організовують людей.
М.П.Кот, вивчаючи ситуацію на виборчих округах і бесідуючи з депутатами, запропонував внести на наступну сесію райради питання про програму розвитку та облаштування шляхової мережі у сільській місцевості району на 2001 - 2010 роки.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімку: зустріч М.П.Кота з депутатами районної ради і головою територіальної громади по Феськівському виборчому округу. Фото автора.





Людина на землі

ХЛІБОРОБ. ГОСПОДАР. ПОМІЧНИК

Юрій Іванович Кот очолив ск "Феськівський" недавно - трохи більше року тому. Але впевнено заявив про себе в ролі вдумливого і грамотного господаря. Правда, відверто про це не каже і дуже не любить демонструвати свої досягнення. А навпаки:
- Роботи ще в нас та й роботи. Узбіччя доріг від бур'яну не обкошені, піднімаються вони швидше, ніж треба і на території ферми. Ось почали реконструкцію тваринницького приміщення - до кінця її ще далеко. Буде в ньому відгодівельне поголів'я, - розказує. - І ще є аварійні споруди на фермі, які до зими обов'язково треба полагодити. Он бачите, прогнувся дах на одному? Як навалило було снігу, то я так боявся, аби він не провалився зовсім і не наробив біди.
Юрій Іванович - особистість неординарна. Він не зациклюється в суто виробничій діяльності, хоча це є основне для нього, як голови сільгоспкооперативу. Жоден гектар землі у Феськівці не пустує: красуються 800-гектарна площа під ранніми зерновими, 50-гектарна - картоплі. А ще дванадцять гектарів буряків у господарстві розбили на пайки - уже просапані вони, розріджені. І кукурудза росте - 200 гектарів засіяно її на силос.
І тваринництво у Феськівці не в загоні - є одна тисяча поголів'я, 340 з них - дійне. Від корови в середньому надоюють одинадцять кілограмів молока. Уся худоба нині утримується в літніх таборах, тож є можливість якісно і в повному обсязі підготувати тваринницьку ферму до зими - побілити, поремонтувати.
- До речі, на реконструкції працюють дві наймані бригади з районного центру, - розповідає Юрій Іванович. - Я задоволений роботою, хлопці підібралися майстровиті і совісні. А спочатку ж на реконструкції ферми працювали наші, феськівські. Довелося після кількох днів роботи розпрощатися з ними: той запив, той - загуляв. А діло стоїть...
Ск "Феськівський" не тільки вирощує урожай і дбає про тваринництво, техніку, добрива і т. д. Юрій Іванович головним у своїй роботі вважає турботу про людину. За кошт господарства у село у визначені дні приїздить стоматолог із райцентру і надає послуги населенню. Не залишаються без батьківської опіки і школа, фельдшерсько-акушерський пункт. Допомагає Ю.І.Кот їм і продуктами, і коштами, і транспортом.
Феськівка активно газифікується. На сьогоднішній день у селі створено чотири вуличні кооперативи по проведенню газу до осель. Без допомоги господарства вони не обходяться.
- Це просто мій обов'язок, як депутата районної ради, допомагати людям, дбати про їх добробут, - каже Юрій Іванович. - На сході села було вирішено грунтові дороги відремонтувати своїми силами, без допомоги районних дорожніх служб. І приємно відзначити, що ці роботи уже розпочато не без участі сільгоспкооперативу. Або ще. Щоб "кинути" трубу через річку, аби жителі і тієї сторони села мали можливість провести голубе паливо до своїх осель, треба небагато-немало - 40 тисяч гривень. Звісно, люди не можуть зібрати такі кошти. Треба спільні дії районної влади, сільської громади і, звичайно ж, нашого господарства. Віриться, що тільки так ця проблема позитивно буде розв'язана.
Юрій Іванович у щоденних клопотах: хтось вирізав дерево у лісосмузі - душа заболіла, газифікували школу - радів з усіма, дощу не було - на серці туга, активізувалася робота у місцевому Будинку культури - приємно і Юрію Івановичу. Усім цим і проймається неспокійна і щира душа голови ск "Феськівський".

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімку: Ю.І.КОТ на полі. Фото автора.





Незламана душа

МАРІЯ СІКАЧ СЛУХАЛА У ФАШИСТСЬКІЙ НІМЕЧЧИНІ РАДЯНСЬКЕ РАДІО. ЗА ЦЕ ВОНА ПРОВЕЛА У КОНЦТАБОРІ 804 ДНІ

Жити на цім світі їй допомагає малювання. Свою скромну оселю власноруч прикрасила килимами, картинами, іконами. Найдорожчі серцю Марії Петрівни – Роксолана, Маруся Чурай і Шевченкова Катерина, рукотворний мальований килим Святої Богородиці з янголами і словами молитви: «Пресвята Богородице, врятуй змучену землю, укрий від лиха все живе на ній своїм святим і чесним покровом». Це – молитва неспаленої Мадонни з Бігача. Вона молиться і сьогодні за Україну.

На чужину

Марія була єдиною донькою у батьків. Коли почалося воєнне лихоліття, красуню-сестричку взявся переховувати у себе, у Березні, її брат, аби не потрапила до рук фашистів. Ховалася по ярах, кинутих хатах. І захворіла дівчина на коросту. Чим тільки не рятувалась - хвороба не покидала. Вирішила навідатися до матері у село - може, вона чим зарадить.
І тут, у Бігачі, вона потрапила на очі місцевим поліцаям. Прийшло їх у Сікачову хату двоє, ще й староста з Березни. Дівчина в плач, а мати на хворобу вказує. І слухати не схотіли, виштовхали з хати.
Двадцять п'ятеро дівчат підводами привезли в Мену того червневого дня 1942 року. А тоді - у вагони-телятники і - в невідомому напрямку.
- Ні вікон, ні дверей, - плаче Марія Петрівна. - Їдемо, а куди - ніхто не знає. Втратили лік і дням, і ночам. Я поставила собі мету - за будь-яку ціну вирватися і повернутися додому. Перша зупинка була у Вільнюсі. Там ми помилися і нас, у кого на тілі були які болячки або воші, помазали чимось чорним і враз нічого не стало. Втікти було неможливо - охорона надійна.
У Баварії, на півдні Німеччини, дівчат почали вибирати німецькі бауери, власники ресторанів, готелей, заводів, фабрик. 18-річну Марію і ще чотирьох дівчат взяв до себе власник їдальні у місті Розенгейн.
- З росіянкою Зойкою я дуже подружилась, - пригадує Марія Петрівна. - І полька Яська була хорошою дівчиною. Я разом з ними працювала.

Умивалася сльозами

Зате хазяїни були жорстокими - били, принижували дівчат. Їсти давали мало, одягали абияк. Хтось підказав рабиням, що якщо руки добре натерти часником, а потім сіллю - будуть глибокі рани, які довго не гояться, тоді до роботи ставати не можна. Або заварити листя тютюну і напитися - теж хвороба нападе і не треба буде якийсь час працювати.
Марія напилася настоянки з тютюну, почалося блювання. Лікар сказав, що це - отруєння і наказав три дні лежати.
- Тоді Яська розказала мені, як дістатися біржі праці, і я туди пішла, і як мене навчила полька, розказала там про жорстоких своїх хазяїнів. Через тиждень мене відправили до інших, - розповідає Марія Петрівна. - Ці виявилися порядними людьми, був у них свій готель, я там прибирала. Були там і поляки, і французи - хлопці і дівчата. Якось заходжу в одну з кімнат і чую пісню з радіоприймача "Широка страна моя родная". Я як заплачу, як заголошу! А поляк Юзеф питає: "Совєтік?" Я кивнула. Він тоді показав мені ту хвилю на радіоприймачі, де можна слухати повідомлення Радінформбюро. І щодня я їх слухала.
А Зойка-росіянка, з котрою доля нас звела і так швидко розвела, знайшла мене. Працювала вона за шість кілометрів від мене в бауера. Приїздила один раз, більше не дозволили, то ми листувалися.
А думки в Бігач летіли. Як там мої татко і ненька? Чи живі? А брат де? Молилася як уміла, за їх спасіння. Лягала зі сльозами і вмивалася ними щодня.

Арешт через... лист

У лютому 1943 року Марію арештували.
- Що почую по радіо - все Зойці в листах писала. Що наші наступають, що Сталін-батько виграє війну у проклятого фюрера. Писала, куди і як просуваються наші війська, фронт. А Гітлера обзивала всякими недобрими словами. І ось один такий лист потрапив до рук цензури. Об одинадцятій годині до мене в готель прийшли якісь люди і через перекладача наказали о п'ятнадцятій бути в гестапо. Я чимдуж побігла до Зойки. Разом з нею попалили всі листи, фотографії і поклялися, що одна одну ми не знаємо, - пригадує Марія Петрівна.
Допитували мене довго, жорстоко і не один раз. Били, знущалися, але я Юзефа не видала, що це у нього я радіо слухала. Про Зойку не питали.
Потім у Марії відрізали її довгу і товсту косу, постригли, роздягли до нитки. Натомість дали смугасту робу, взули у дерев'яні гольшуги... Забрали маленьку іконочку, яку батько дав на прощання.
Били і допитували. Допитували і били. Фашистам здавалося, що дівчина має зв'язок зі своєю Батьківщиною. Відправили у мюнхенську в'язницю, а потім - до концтабору Равенсбрюк.
Спочатку Марія рила котловани, працювала на утрамбовуванні доріг у холоді і голоді. Через три місяці відправили на завод "Сильва".
На волосинку від крематорію
Таку гарну назву мав засекречений завод по виготовленню зброї. Знаходився він у густому мішаному лісі поблизу міста Гентіна.
- Там я пробула 804 доби, а могла залишитися у тому пеклі навічно, - з сумом розповідає Марія Петрівна. - Страшно казати, але нас примушували виготовляти патрони і набивати гільзи порохом. Для своїх, виходить!!! Для батьків, братів... Руки ставали дерев'яними, а голова важкою від думок: "Ну як їх обдурити, цих клятих фашистів? Як зробити так, щоб і гільзи, і патрони були непридатними".
- Мочили водою мішечки з порохом, потім сірку клали подалі від пістона, щоб не зірвало. І так до ста тисяч гільз зіпсували. Потім хтось нас виказав. Били дуже, хотіли до крематорію мене і дівчат відправити. А що тому на заваді стало - я й досі не знаю. Мабуть, не судилося померти на чужині.
А душа рвалася до рідних. Не було того дня, щоб Марія не молилася.
- Я була страшенною атеїсткою до війни, ніяких молитв не знала. А тут сама їх придумувала і читала - за спасіння, за перемогу, за батька-матір, - каже Марія Петрівна.

Важка дорога додому

Сьомого травня 1945 року браму концтабору, в якому була Марія, розчинили радянські війська. Серед визволителів дівчина впізнала свого земляка, який розказав, що її матері вже нема, батько сам зостався.
Додому добиралася довго. 22 травня, на свято Миколи-Чудотворця ступила у рідний Бігач. До своєї хати йшла поза селом, щоб люди не жахалися її, адже схудла у неволі неймовірно, до 38 кілограмів.
Зайшла в хату, а батько щось пише. Привіталася. Батько відповів, та й став писати далі.
- Таточку! Не впізнали? Я - Марія ваша.
Батькові милиці розлетілися на всі боки, сам він скотився на долівку, обняв доньчині ноги і ледь не втратив свідомості...
Що ж писав того травневого дня татусь? "Прошу тебе, Миколаю-Чудотворцю, дозволь мені зустрітися зі своєю єдиною донечкою хоча б уві сні..."
І сталося справжнє чудо - дочка сама прийшла додому.
Загинув на війні брат Марії, задихнулася в льоху від диму мама, загинула і її сестра з дочкою...
Гіркі втрати, болюча пам'ять. Така вона, клята війна.

Повернення до життя

По війні Марія вийшла заміж. Народила двох синів і двох доньок. Доглядала двадцять два роки за хворою свекрухою, ще й копійку для сім'ї заробляла - працювала листоношею і дояркою, санітаркою і обліковцем, і навіть художнім керівником у сільському Будинку культури. Рід у М.П.Жук був талановитим: батько гарно малював і умів будь-яку роботу робити. Мати шила, малювала, вишивала, була першою солісткою у церковному хорі. Марію Петрівну теж Бог таланом не обділив - хату розмалювала і всередині, і ззовні. Нема такої ні в кого у Бігачі. Хоча Марії Петрівні уже і 80, порядку на городі і у дворі хай позаздрять молоді.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімку: Марія Петрівна Жук. Фото автора.





День медичного працівника

ГОЛОВНЕ – ЗАВОЮВАТИ ДОВІРУ ЛЮДЕЙ

Як би ми часом не лаяли людей у білих халатах і як би не звинувачували їх у всіх смертних гріхах (а найбільше – у некомпетентності та байдужості), все одно, як тільки, не дай Боже, трапиться біда – викликаємо «швидку» або мчимо до лікарні. І кожного разу ці самовіддані люди роблять усе можливе, аби врятувати і зберегти наше життя і здоров’я. І не лише тому, що якось їм довелося дати клятву на все життя – клятву Гіппократа. Можливо, я ще не так давно живу на цьому світі, а можливо, мені просто таланило – але жодного разу на моєму шляху не зустрічався непорядний лікар. Можливо, і є серед їх числа так звані «невіртуози» (нехай мене пробачать усі лінгвісти світу за таку лексику), але ж... Як казала моя бабуся, яка, дякуючи Богові і лікарям, що двічі витягали її з того світу, топче ряст уже 86-й рік, «та хіба це так легко зазирнути усередину людини і знайти оту болячку?” Професія медика – чи не найбільш невдячна, адже його помилки інколи коштують життя... Отож, про досягнення та проблеми наших медиків розповідає головний лікар району Петро Петрович ХОМРАЧ:

Людський фактор. І фінансовий

- Головне наше завдання - завоювати довіру людей. Щоденним уважним ставленням до хворих, підвищенням культури обслуговування, адже кажуть: "Лікують не лише пігулки та процедури, а й тепле слово, щира посмішка". Тому щиро переконаний: у нашій справі вирішальний - людський фактор.
- До речі, лікарів у нашому районі катастрофічно не вистачає?
- Молодшим та середнім медичним персоналом наші заклади укомплектовані, а от лікарів-спеціалістів дійсно не вистачає - 28 вакансій по району. З 80-ти працюючих лікарів - 20 пенсіонерів: вони й досі лікують, бо їх просто нікому замінити.
- Невже наші медичні вузи так мало випускають дипломованих кадрів?
- Річ не в тому, мало чи достатньо, а в тому, що молоді лікарі не бажають їхати сюди, у провінцію, адже наскільки вигідніше та перспективніше влаштуватися у столиці чи будь-якому великому місті, заробляти пристойні гроші. А що у нас? Зарплата - мізер, з житлом - проблема. Ще років з 15 тому на території нашої ЦРЛ були зведені шість будиночків для лікарів, згодом приватизовані. А нині? Не один талановитий молодий фахівець покинув роботу у нашій лікарні через відсутність житла, за останні два роки лише четверо молодих лікарів "осіли" у Мені, і то - усі вони жителі нашого району, тож мають батьківське житло. До речі, для порівняння - у Щорському районі кадрової проблеми у сфері охорони здоров'я немає, очевидно, тому, що простіше із житлом.
- Отож, випливає чи не найголовніша проблема нашої сучасної медицини - недостатність фінансування?
- Так, незважаючи на посилення уваги до нас з боку влади і збільшення обсягів фінансування (на 2004 рік з бюджету на охорону здоров'я виділено 3 мільйони 900 тисяч гривень). Коштів не вистачає, до того ж, певну суму медична галузь недоотримала, контрольна цифра Міністерства фінансів недовиконана на 250 тисяч гривень.

Репродуктивне здоров'я

- Лакмусом благополуччя будь-якої держави є показники здоров'я дітей та матерів, - зауважує головний лікар району, - і у нас, на Менщині, ця область медицини на достатньому рівні. Народжувати до нас у Мену приїздять жіночки навіть із Корюківки, адже в пологовому будинку Менської ЦРЛ - достойні умови, гаряча вода. Навіть не так давно придбали столики з електропідігрівом для немовлят. Кожній майбутній мамі та немовлятам - особлива увага. Можливо, завдяки цьому за останні роки у нас не було жодного випадку смерті дитини віком до року через пневмонію, менінгіт, кишкові розлади тощо. При ЦРЛ діє "школа матерів", а кожна майбутня мама проходить регулярне ретельне обстеження, двічі - на апараті УЗД. На жаль, не маємо поки що коштів на придбання найбільш сучасної діагностичної апаратури, аби при ранніх термінах вагітності визначати вроджені патології плоду. Але, як-то кажуть, стукаємо в усі двері, шукаємо спонсорів, звертаємося до наших народних депутатів, щоб допомогли коштами.

Профілактика

Звісно, будь-яке захворювання легше попередити, аніж потім лікувати. А тому при ЦРЛ діє виїзна бригада лікарів (у складі акушера-гінеколога, педіатра, хірурга, терапевта, невропатолога, окуліста), яка за графіком, щосереди, виїжджає в населені пункти району і проводить профогляд населення.
- У кожне село лікарі приїжджають мінімум двічі на рік, - зауважує Петро Петрович. - І основну увагу медики приділяють профілактиці онкологічних захворювань та туберкульозу: проводять візуальні обстеження шкіри, статевих органів, молочних залоз, флюорографічні обстеження. Цифри вражаючі: за минулий рік у районі виявлено 42 випадки захворювання на туберкульоз та 132 (!) - онкологічних. Завдяки вчасному огляду та втручанню лікарів, ці люди мають шанс подовжити життя.

Нової апаратури обмаль

- Це дійсно проблема для нас, - вкотре за час розмови наголосив головлікар. - Маємо в арсеналі переважно зношену апаратуру, яка давно вичерпала свій термін експлуатації. Купуємо нову дуже рідко - наскільки вистачає коштів. Минулого року, як уже повідомлялося, придбали сучасний комп'ютерний електрокардіограф (вартістю 18 тис. грн.), який зчитує інформацію про дослідження, передає на комп'ютер і одночасно розшифровує. Не так давно придбали за 12 тисяч гривень сучасну стоматологічну установку, маємо і додаток до апарату УЗД - датчик для дослідження щитовидної залози. Зручно для наших пацієнтів, що хоч деякі сучасні форми обстеження можна проводити тут, у райцентрі, але ж скільки ще всього могли б зробити наші лікарі для пацієнтів, якби мали на озброєнні сучасну техніку. А ще ж необхідні кошти на утримання хворих, на поточний та капітальний ремонт. До речі, практично усі відділення ЦРЛ, окрім хірургічного, поліклініки та лабораторії, відремонтовані. Приведено в порядок і подвір'я лікарні, зведено паркан, опоряджено клумби, газони. Зроблено капітальний ремонт і у Березнянській райсільлікарні №1, практично усі ФАПи (окрім Миколаївського та в Луговому) - у належному стані.
- І останнє запитання: як успішно діє у районі "Лікарняна каса"?
- Нині вона об'єднує вже 2300 чоловік, сума щомісячного внеску не змінилася - 5 гривень. Середня вартість одного курсу лікування - 97 гривень, але були випадки коли на одного пацієнта з лікарняної каси витрачалося і до 200 гривень.

ІРИНА ПРИМАК.

Ці лікарі допомагають нашим дітям народжуватися і рости здоровими. На знімку: завідувач акушерсько-гінекологічним відділенням ЦРЛ, районний акушер-гінеколог Т.В.СЛИВА (зліва) та завідувач дитячим відділенням І.В. МИРОНЕНКО з новонародженим Артурчиком УГРІНОВИЧЕМ. Фото автора.





Престиж професії

ЯКЩО НЕ ПУСКАЄ ДЕСНА – ВИРУЧАЄ БОРЗНА

Іван Васильович Калінський очолює фельдшерсько-акушерський пункт у Остапівці. Крім жителів цього мальовничого задеснянського села, підпорядкованого Макошинській селищній раді, він обслуговує ще й Рожківку і Котичку.

Як добирається до хутірців? У залежності від пори року і погоди - велосипедом або ж власним конем. Якщо ж хворого треба терміново госпіталізувати до лікарні, шукає автомобіль (свого медтранспорту ФАП не має) і доставляє або до Макошине, або до Борзни.
- Десна є найбільшою перешкодою у моїй роботі, - каже Іван Васильович. - Ось зараз, вважайте, середина літа, а пором через річку ще не ходить - не зміцніли береги після повені. Отож добре, що сусіди-борзнянці завжди нас виручають.
І.В.Калінський народився і виріс у Макошине. Після закінчення Чернігівського медичного училища був направлений до Бігача. Працював там п'ять років, а коли трапилася нагода працевлаштуватися на малій батьківщині - не пропустив такого шансу.
- Простір, Десна, цілюще повітря, настояне на лугових травах - що може бути кращим? І особливо мені, бо я виріс серед такого привілля і краси, - каже Іван Васильович. - І дарма, що Остапівка з Рожківкою і Котичкою давно визнані неперспективними населеними пунктами. В них живе майже півтори сотні людей, які і хворіють, і діток народжують. Як же бути цим хутірцям без медика?
Зараз під постійним наглядом Івана Васильовича - двоє немовлят в Остапівці і стільки ж тяжкохворих людей, яким щоденно фельдшер надає медичну допомогу.
- Переживаю всі ті негаразди і фінансові труднощі, що і мої колеги, - розповідає І.В.Калінський. - І медапаратуру хотілось би мати нову і сучасну, і щоб ліків вистачало на всіх. Селищна рада виділила сто гривень на придбання медикаментів. А за ці гроші багато не купиш. От у разі захворювання ліки, шприці і все необхідне хворий купує сам, за свої кошти, або ж це роблять його рідні.
Поруч з Іваном Васильовичем працює і його дружина - Олена Миколаївна. Вона у ФАПі - молодша медсестра. У Калінських є донечка Діана. Подружжя живе, як і більшість односельців - із городом, худобою, птицею. Тільки одну відмінність має ця родина - двері їх оселі і вдень, і вночі відкриті для людей.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.





Таланти

«СЮРПРИЗ» ВІТАЛИ З ЮВІЛЕЄМ, А ВІН ВЛАШТУВАВ ДЛЯ СВОЇХ ПРИХИЛЬНИКІВ СВЯТО

Минулої суботи у нашому місті було свято – 15-річчя створення танцювального колективу «Сюрприз». Великий зал районного Будинку культури ледь вмістив усіх бажаючих.

"Сюрприз" - безперечно, колектив творчий. Його керівник Мальвіна Віталіївна Ленчевська - особистість із постійним пошуком ідей. Танцювальний ансамбль сучасного танцю давно полюбився глядачам не лише нашого міста, його виступи дивилися в Чернігові, Києві, інших містах України.
Перед початком звітного концерту слово до присутніх у залі мала працівник районного центру соціальних служб для молоді Вікторія Неруш. Вона свого часу була ученицею у Мальвіни Віталіївни.
- Пам'ятаю, працювала у нашій школі ця обдарована людина вожатою. Скільки цікавих заходів було нею проведено! У школі Мальвіна Віталіївна створила невеликий танцювальний колектив, який дуже швидко набув популярності і визнання. А який у нас був випускний вечір! Незвичайний! І все це - справа Мальвіни Віталіївни. Нині моя донька уже третій рік підряд виступає в ансамблі "Сюрприз". Я дуже щаслива від того, що моя дитина вчиться прекрасному у справжнього фахівця своєї справи - відданого, вимогливого і неординарного.
Теплі слова на адресу керівника ансамблю сучасного танцю і його учасників сказала і директор районного центру соціальних служб для молоді Тетяна Дмитренко.
А тоді розпочалося справжнє концертне дійство. Не можна було відвести погляд від театралізованого танцю "Незнайко і малюки", який виконали наймолодші танцюристи. Такий же успіх мав номер "Коти + миші = любов". Приємно, що в цьому танці солісткою була донечка Мальвіни Віталіївни. До речі, в "Сюрпризі" давно співпрацює разом з мамою і її син.
...Концертні номери дитячих талантів змінювалися, ніби чарівний калейдоскоп. Виступили старша і середня групи "Сюрпризу". Танцювальні па - відшліфовані. Справжні тобі професіонали. До речі, цей виступ був не лише з нагоди своєрідного ювілею ансамблю, а й звітом, який прискіпливо оцінювало компетентне журі з числа провідних балетмейстерів та хореографів обласного центру. І, забігаючи наперед, скажу, що вони дали високу оцінку "Сюрпризу", відзначивши у коректній формі і здобутки, і недоліки. Є впевненість у тому, що названому ансамблю сучасного танцю буде присвоєно почесне звання зразкового. Як зазначив начальник відділу культури райдержадміністрації О.В.Бакута, журі підготувало подання на розгляд колегії при управлінні культури облдержадміністрації про присвоєння цього почесного звання.
...Щирими оплесками зал вітав солістів "Сюрпризу" Катерину Бойко і Володимира Довгопола, які блискуче виконали "Елегію". А театралізовану композицію "Принцеса і сім гномів" глядачі сприйняли "на ура" - Тетяна Зима на сцені була справжньою феєю.
"Небезпечні дівчата", "У полоні у темряви", "Східна красуня", "Біля Чорного моря", "Гусари", "В ніч на Івана Купала" - ось далеко не повний перелік музично-театральних дійств, які подарував "Сюрприз" того суботнього вечора. Не могли глядачі не помітити "Танго", автор якого - Світлана Донець, яка свого часу була учасницею "Сюрпризу", а зараз працює на професійній сцені. (Про неї наша газета розповідала у минулому номері. - авт).
Ансамбль сучасного молодіжного танцю щиро вітали цирковий колектив "Фієста" районного центру дитячої та юнацької творчості, його солістка, неперевершена акробатка Марина Богданьок. Свої кращі номери "Сюрпризу" подарувала музично-театралізована студія "Експромт". Не обійшлося і без пісень - Ярослава Боюн так старалася!
Ведучою ювілейного концерту була сама Мальвіна Віталіївна Ленчевська - справжня королева музично-театралізованого дійства. Чарівна, елегантна - вона того вечора полонила глядацьку аудиторію. Заключне слово до учасників "Сюрпризу" і його керівника мовив начальник райвідділу культури, заслужений працівник культури України Олексій Бакута. Він сказав, що колектив є гордістю району і побажав: "Так тримати!"

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімках: фрагмент свята. Фото Івана ШУЛЬГИ.





Надзвичайна ситуація

ВОНИ ГАСЯТЬ ПОЖЕЖІ, РЯТУЮТЬ НА ВОДІ І... ВИТЯГУЮТЬ КОТІВ ІЗ КОЛОДЯЗІВ

Вони – це мужні люди, воїни Служби порятунку, готові у найскладнішій ситуації, з розряду надзвичайних, прийти на допомогу, врятувати людське життя і майно. Наберіть лишень телефонний номер «01».

Але ж це номер пожежників! - зауважите Ви, читачу. І будете праві. Бо Служба порятунку, яка раніше діяла при адміністрації Міністерства надзвичайних ситуацій, віднедавна (трохи більше року) влилась до структури пожежної охорони.
Чому? Адже пожежникам і без того клопоту вистачає, обидві її ланки виконують досить чималий обсяг роботи. Служба Держпожнагляду займається попередженням пожеж, обстеженням житлових об'єктів, інструктажем населення, аналізом проектів будівництва - з точки зору пожежної безпеки. Проводить дізнання по пожежах, накладає штрафи і читає лекції для молоді. Та хіба мало у них обов'язків - про все це розповів інспектор Держпожнагляду Менської самостійної державної пожежної частини №32 Владислав Олександрович Оліференко. - Караульна ж служба безпосередньо займається гасінням пожеж і рятуванням людей, майна. Небезпечна і відповідальна професія, яка вимагає, перш за все, почуття обов'язку і самопожертви. Адже ці люди регулярно йдуть у вогонь, у саме пекло, нерідко ризикуючи життям. Але так уже склалося, що у будь-якій надзвичайній ситуації, при будь-якому стихійному лихові пожежників завжди кликали на допомогу: і техніка їх, і бойовий одяг, і ломи, сокири, драбини, пояси, мотузки - все ставало у нагоді. А ще - професіоналізм і дисципліна цих людей, які у найскладнішій ситуації не втрачають рівноваги, а холоднокровно роблять свою гуманну справу.
- Отож, згодом ми, українці, перейняли досвід наших слов'ян-сусідів, Росії та Білорусі, і включили Службу порятунку в структуру пожежної охорони, що підпорядковується Міністерству надзвичайних ситуацій, - пояснює Владислав Олександрович. - У принципі, це правильне рішення, адже номер "01" для наших людей завжди означав сигнал: "Небезпека для життя! Рятуйте!" Та й пожежі, як і техногенні аварії, затоплення, паводки, землетруси та інші стихійні лиха - усі вони загрожують життю людини.
- А конкретно чим доводиться займатися нашим рятувальникам? - запитую у начальника Менської самостійної державної пожежної частини №32 Геннадія Васильовича Самоненка. - Адже катастрофічних паводків та землетрусів у нас, дякувати Богові, не буває?
- Наші рятувальники постійно виїжджають на місце аварії, рятують людей біля води, реагують на виклики-повідомлення про небезпечні знахідки часів війни (міни, снаряди). А ще - розтягують повалені дерева, відкачують воду з погребів, підвалів, а буває - і з колодязів, куди непорядні люди кидають дохлих котів. Нинішньої зими виїжджали шукати в заметених снігом полях літак Л-39, що здійснив аварійну посадку. А взагалі обов'язків у служби порятунку - не перерахувати. Наші колеги, наприклад, із Закарпаття, постійно беруть участь в укріпленні водозахисних дамб, надають медичну та гуманітарну допомогу потерпілим від паводка. Рятувальники борються зі сніговими заметами, гасять техногенні пожежі на нафто- та газопроводах, знешкоджують снаряди.
- А кота чи папугу з дерева знімуть? Або, наприклад, якщо дитина у квартирі багатоповерхового будинку випадково зачинилася і не може вибратися - допоможете? Адже це теж у певній мірі надзвичайні ситуації?
- Звичайно! Крутніть лише на телефонному диску дві заповітні цифри: "01"!

ІРИНА ПРИМАК.





Гумореска

ШАЛЕНИЙ РАНОК

Уже зацівкали у кухні курчата. «Бідні. Вони без квочки сидять у кутку», – міркую собі і потихеньку заправляю ліжко. Чоловік посапує, а собі вдосвіта на ногах.
Що це курчата так запищали? На кухні, на стільці сидить величезний кіт і пильно вдивляється, яке б курча «втихомирити».
«Ану геть, Барсику! Геть, кажу тобі!» Вигнала кота. Нагодувала курчат, налаштувала собі снідання і поставила на плитку підігріти. Вийшла погодувати кролів. «От тваринки, які смирні та мовчазні. Мої ви маленькі. О, а де це чорненьке кроленя?» Зирк у бік, другий – аж он, у садку стрибає, тільки й видно вуха з трави.
Поки впіймала, поки заладнала дірку в клітці, пройшло чимало часу. Ввійшла у кімнату, на годиннику висвічує опів на сьому. Щось запахло з кухні горілим... Ну, звичайно, поки бігала за кроленям, підгорів сніданок. Зі злості так гупнула вхідними дверима, що ті аж задвиготіли, і пішла по воду. Повернулася з двома повними відрами, штовхнула двері, а вони не відчиняються. «Тьху. Оце морока: двері зачинились, я не вдягнена, не ївши, а треба ж на роботу». Стала стукати у вікно, та чоловік так хропе, нічого не чує, хоч з гармати стріляй. Штовхнула двері плечем раз, удруге, а вони хитнулись і повисли на одному завісі, похилившись мені на плечі. Отака картина: стою на порозі, а на спині двері тримаю. Врешті чую, шльопає босоніж чоловік. Іч, коли прокинувся, а мені тут пропадай. Ось тут я душу й відвела...
О дев’ятій я була вже на роботі. Все гаразд, я посміхаюся, бо вранішні прикрощі залишила вдома.

ТАТЯНА ВОЛЕВАЧ.

Фото автора.