Запитання тижня

ЧОМУ Я ПЕРЕДПЛАЧУЮ «НАШЕ СЛОВО»?

Відповідають:

Надія Петрівна ГУЗЬ – пенсіонерка із Мени:
– Я не уявляю, як це жити в районі і не знати, що в ньому робиться. З газети я дізнаюся, де дорогу поремонтували і де колгосп розпався. А ще – хто що хоче купити або продати. «Наше слово» писало про мою маму – Марію Макарівну. І фото її було в газеті. Мені було так приємно, що її помітили і тепло про неї написали. А ви питаєте чому я передплачую «Наше слово».
Іван Петрович КОТЧЕНКО – інвалід-чорнобилець з Кукович:
– Скільки й пам’ятаю себе, у нашій хаті завжди була районна газета. Читали по черзі усією сім’єю від першої і до останньої сторінки. Так є і зараз. Найбільше люблю читати про хазяйновитих людей. Я й сам був таким, доки здоровилось. Хотілось би більше бачити матеріалів у газеті про таких, як я: чим вони займаються, як живуть. А то з’являються такі публікації раз на рік – напередодні Дня Чорнобильської трагедії.
Іван Іванович ПОЛОСЬМАК – житель Чернігова, уродженець Волосківців:
– У село до родичів навідуюсь часто. І обов’язково шукаю «Наше слово» – читаю все, що в ньому написано. А це дізнався від листоноші, що можна передплатити районку і вона мені надходитиме за моєю чернігівською адресою. На наступний рік так і буде.
Валентина Федорівна КОСТЮЧЕНКО – тимчасово не працює, жителька Блистови:
– Передплачую давно свою улюблену газету. І буду це робити доти, скільки й житиму. І нехай вона коштує хоч і 20 гривень – у моєму домі це видання обов’язково буде. За домашніми клопотами нема коли радіо послухати, а газету завжди почитаєш.
Надія Петрівна СИДОРЕНКО – бухгалтер по оплаті праці ск «Куковицький»:
– Цікаво ж знати, що робиться в районі. Як спрацювали ми і як інші. Залюбки читаю привітання. І взагалі, скільки себе й пам’ятаю, стільки й читаю районку. Ще з часів «Колгоспної правди».
Микола ХАРЬКОВ – старшокласник районної гімназії:
– У газеті мені подобаються матеріали, які читаються на одному подиху. Я хочу, щоб у нашій газеті було більше головоломок, сканвордів, загадок, особливо на дитячій сторінці. Такі завдання, які допоможуть розвиватися дітям і думати підліткам. В газеті повинні бути і розважальні рубрики, щоб було цікаво всім читачам.
Марина ДЕМЕНТЄВА – старшокласниця ра-йонної гімназії:
– У нашому місті можна купити будь-які журнали, газети, дитячі книжки. Але перевагу ми надаємо «Нашому слову». На мою думку, ця газета гарна тим, що в ній є і велика телепрограма, і гумористична сторінка, і оголошення та вітання. Бажано б друкувати більше матеріалів про життя молоді.
Баба Варка, яка любить багато говорити і про все має свою думку:
– Та тому, що вона розказує про нас і наше життя, тому, що це справді НАШЕ слово. Не уявляю, як його можна не передплачувати.





З журналістського блокнота

Липовий мак

У Вільному бувала не один раз. З кожним роком меншає людей у ньому - зараз четверо зосталося.
З Катериною Іванівною Шелудько подружилася. Лагідна, щира і добра бабуся жила сама. Дачники не минали її двору, і вона з ними ладила. Мене ж з нею звів незвичайний випадок. Тодішній дільничний інспектор міліції склав липового акта на Катерину Іванівну за те, що у неї на городі мак насіяний. Штраф такий присудили, що вона його і до смерті не виплатила б - з пенсії вираховували. А на городі ж не було жодного стебла того маку...
Я намагалася допомогти бабусі спекатися штрафу, якого вона не заслужила. Ходила в міліцію, соцзабез, прокуратуру... Не встигла. Бабуся померла.

Яблука

Ольгу Степанівну Доценко з Городища знаю давно. Мудра, працьовита жінка, але здоров'я уже має слабке. Зайшла якось до неї, а вона просить відро води їй внести.
Проводжаючи за хвіртку, простягла трійко червоних, мов жар, яблук: "Візьми, дочко. Ти таких ще не куштувала". І справді. Пахучі, мов чай з лугових трав, а солодкі! І такі соковиті, що зернятка наскрізь просвічуються.
Доводилось їсти різні яблука - і кримські, і наші, однак таких, як у Ольги Степанівни, не зустрічала.

Останній ювілей

Хатина Мотрони Тимофіївни Соляник стояла на околиці Семенівки. Садок поруч, левада. До неї я приїхала серед тижня, а в неділю бабуся мала приймати гостей на свій столітній ювілей.
Довго ми з нею балакали тоді. Бабуся мала ясний розум, добру пам'ять, отож цікаво було її слухати. Бо Мотрона Тимофіївна, здалося мені тоді, не могла наговоритися, аж поспішала і про колективізацію, і про війну, і про своїх дітей розповісти.
Матеріал про М.Т.Соляник вдався. Газета вийшла у суботу, а в ніч на неділю бабусі не стало. Замість ювілею був похорон...
Вишивальник
Микола Степанович Бурий зі Стольного уміє вишивати. А ще - гачком виплітати мереживо. У молодості збиралися дівчата у когось у хаті - і Микола з ними. Брав до рук голку, заполоч і вишивав. Картини в нього гарні виходили, рушники, серветки. І все хрестиком.
Коли я з ним зустрілась і все розпитувала, чомусь соромився свого захоплення. Скупо так розповідав, ніяково посміхався.
Кілька років минуло відтоді, а не можу забути Миколи Степановича - тихого, сором'язливого, лагідного.

Хазяйка

У неї в хаті чистота і затишок. Город - без зілля, у дворі щодня щось сохне з прання. Обід зварений і льоха у хліві сито рохкає.
І яке тут диво, скаже читач. Хіба мало таких хазяйок, у яких усе до ладу? Ганна Дмитрівна Дроб'язко з Мени - господиня незвичайна. У неї нема обох ніг - хвороба забрала.
Призвичаїлась усю домашню роботу робити сама. Охоче розповідала, як дояркою працювала, про дітей своїх, про онука Діму, який ось уже в школу пішов. А про найбільшу свою біду - ні слова. Каже: "Ось піду та щось курям кину", або "Ходила до сусідки, побалакали". Недавно до дочки переїхала з чоловіком на Сосниччину. І там знаходить собі роботу. Мужня, сильна жінка.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.





Мала преса

ВИПУСКАТИ «ВІСНИК ГІМНАЗІЇ» ДОПОМАГАЮТЬ... ЗЕРНОВІ

Уже два роки, як у районній гімназії виходить друкована газета «Вісник гімназії».

Редагує її учителька Олена Володимирівна Назаренко. А допомагають їй робити газету дівчата-старшокласниці Марина Богданьок, Аня Києні та Оксана Дмитренко.
«Вісник гімназії» виходить чотири рази на рік на чотирьох, а іноді і на шести сторінках. Тексти заміток набирає на комп’ютері учителька Алла Анатоліївна Соловей. Про що пише газета? Дитячий світ захоплень, досвід роботи педагогів, поезія, вітання, інтерв’ю з колишніми випускниками школи – ці та інші теми завжди є читабельними.
Газета вміщує багато фотографій. Учні багато подорожують, влаштовують цікаві і змістовні вечори відпочинку – все це фіксує фотооб’єктив. До речі, у гімназії випускається ще й додаток до «Вісника гімназії» – фотогазета. Усі її номери дбайливо зберігаються у спеціальній папці.
Гроші на випуск газети діти заробляють самі – на чотиригектарній площі вирощують зернові. За виручені від їх продажу кошти купують папір, фарбу, придбали ксерокс. Тираж «Вісника гімназії» поки що невеликий – 50 штук. Роздають примірники по класах, дарують гостям, які заходять до гімназії.
Як зазначає директор гімназії О.О.Литовченко, незабаром газета наповниться новим змістом, цікавими публікаціями. Напрацювання уже є.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімку: члени редколегії працюють над черговим номером газети. Фото автора.





Колеги жартують

ЦЕГЛА, СТІЛ І ШКІРНІ...

Чудні люди у редакціях. Справді чудні. У 60 – 70-х у райгазеті працював талановитий журналіст Андрій Тимофійович Валуй. Його гуморески і фейлетони і зараз пам’ятають читачі. І сам він любив гумор і різні «приколи». Часто по-доброму кепкував зі своїх товаришів.
Одного разу поклав до портфеля свого колеги цеглину. А той, нічого не помітивши і не відкриваючи портфеля, проносив вантаж із добрий тиждень.
А то сказав Валуй тому ж-таки своєму колезі, що прийшло розпорядження «зверху»: не можна в редакції ставити 2-тумбові столи. І загадав йому відпиляти пів-стола. Той мало не відпиляв, уже й ножовкою примірявся...
І вирішили колеги підшуткувати над самим Валуєм. У нього була звичка скидати черевики, коли писав за столом. От хлопці поцупили їх і сховали. А тоді послали Андрія Тимофійовича кудись на «нараду». Буцім-то телефонограма була. Кинувся йти – хоч босим. Виручив його Микола Нестеренко: приніс якісь шкірні з дому 45 розміру. А у Валуя – 39-й. Так він у тих «кораблях» і почвалав на «нараду». Ой і було ж хлопцям!

НАТАЛІЯ МАРЧЕНКО.

Смачна юшка на Десні! Колектив редакції іноді робить собі «віддушину» на природі. Фото Івана ШУЛЬГИ.