Тиждень

БІЛОПІННИЙ ЦВІТ ПЕРЕМОГИ

Мов сніг, опадає цвіт на зелену траву, кружляє пелюстками вітер – цвітуть сади. Такого весняного дня 1945-го пролунало найщасливіше слово для всіх людей: «Перемога!». 59 років минуло відтоді, а відгомін війни відчутний і досі. У пам’яті лишили слід розповіді дідуся про криваві безчинства фашистів, про мужність наших людей.
За містом у полі під могутнім деревом стоїть пам’ятник, там покоїться сестра моєї бабусі Олександра. Її, як і решту активістів міста, закатували фашисти. Дідусь розповідав, що коли німці захопили наш район, у місті почалися арешти. Олександру виказав поліцай, котрий став потім наглядачем. Фашисти довго допитували заарештованих, а потім, розлютившись через мовчання полонених, повели на розстріл. Через катування дехто не міг пересуватися, тому полонені підтримували один одного. Йшли дуже повільно. Після зливи земля перетворилася на суцільне чорне місиво. Автоматники почали стріляти. У кого не влучила куля – закопали живцем. Земля у тому місці ворушилася. Але вартові туди нікого не підпускали декілька днів.
Завтра привітаймо ветеранів Другої світової і пом’янімо всіх загиблих. Вони воювали за наше мирне сьогодення.
Сонце сьогоднішнього дня зійшло о 5 год. 21 хв. Скотиться за обрій о 20.29. У пологовому від-діленні центральної райлікарні з’явилося на світ троє немовлят: дві дівчинки і один хлопчик.

ТЕТЯНА ВОЛЕВАЧ.



СОЛДАТИ ЗГАДАЛИ ВІЙНУ

Минулого четверга у районній бібліотеці відбулася зустріч ветеранів Великої Вітчизняної війни і праці, приурочена 59-м роковинам Великої Перемоги. Присутніх у залі щиро вітали голова райдержадміністрації П.Ф.Киценко, заступник голови РДА з гуманітарної сфери Г.М.Ларченко, міський голова М.Д.Кадушко, голова районної ветеранської організації М.С.Хижняк, працівник райвійськкомату В.В.Безуглий. Ветерани поділилися спогадами про те страшне лихоліття. Працівники бібліотеки підготували літературну композицію, а хор ветеранів влаштував концерт.

На знімку: група ветеранів – учасників зустрічі. Фото Івана ШУЛЬГИ.





Трагедія

ДВІЧІ ПОХОВАНИЙ

На Великдень минулого року 14-річний Андрійко пішов разом з друзями святкувати Пасху. І додому не повернувся ні цього, ні наступного дня, ні через місяць...

Шашлики

Андрій разом зі своїми рідними приїхав у Городище з Росії років із сім тому. Дідусь через рік захворів і помер, а бабусю вбив поліном дядько - материн брат. Просив у старенької горілки, а та не дала, то й поплатилася життям. Вбивця-син відбуває покарання у в'язниці. Мати Андрійка живе зі співмешканцем так, що дільничний інспектор міліції, сільський голова - часті гості у їх хаті.
Андрійко ж іноді не ночував удома - загуляється десь з дружками, у котрогось до ранку і залишався.
27 квітня минулого року був Великдень. Шестеро хлопців Андрійкового віку вирішили відсвяткувати його на природі. Набрали з домівок пасок, крашанок... Взяв Андрій з дому шампурі - шашликів хлопцям забажалося.
Місце вони обрали біля нежилої хати, яка належала бабусі одного з хлопців, назвемо його Ігорем. Неподалік від оселі був такий собі сінокіс, де і розвели вогнище. Сходили після трапези до дамби, але там, біля води, хлопці померзли, то і розбіглися хто куди. Окрім Андрія та Ігоря. Зайшли вони в хату, вклалися відпочити...

Обшукали скрізь

У школі захвилювалися: уже три дні Андрій не відвідує заняття. Мати нічого пояснити не могла - пішов то й пішов гуляти, ще не приходив. Сільський голова повідомив про зникнення хлопця у міліцію. Оголосили розшук через районну газету. Прибув дільничний, вийшла на пошуки уся школа. Шукали біля хати, де гуляли хлопці, нишпорили і в оселі, і на горищі, і біля водойми. Сільський голова викликав водолазів, які обстежили дно водойми...
Тричі учні і вчителі школи прочісували село, всі ярки, ліси, гаї. Якось сільський голова наміряв далеко за селом землю орендарям і натрапив на труп невисокого чоловіка. Подумав, чи не Андрійко? Але судмедексперт визначив приблизно його вік - 40 - 45 років. Хто та людина - і досі невідомо, поховали її синявці на своєму кладовищі.
Андрійка продовжували шукати. Приїздили дізнавачі, слідчі, питали друзів, односельчан хлопчика. Хтось, було, сказав, що бачив, як на Великдень він пішов у напрямку чернігівської траси, а хтось стверджував, що Андрій недавно ходив по базару у Чернігові...
Дехто з синявців радив працівникам міліції як слід допитати Ігоря. Можливо, цей хлопець і винен у зникненні Андрія.
За долю Андрія хвилювалася і його хрещена. Кажуть, що вона писала в усі інстанції, які компетентні у цій справі, і просила не припиняти розшуку хлопця, хоча від його зникнення минув майже рік.

А шампурі повернув

І ось 25 квітня цього року в Синявку наїхало чимало машин з правоохоронцями. Знайшли Ігоря... Чи то совість озвалася у нього, чи набридло камінь на душі носити, але зізнався він у вбивстві свого друга.
Показав те місце, де закопав Андрія. У захаращеному і порослому садку тієї нежилої садиби, поблизу якої хлопці смажили шашлики, Ігор викопав яму у два штики лопати і вкинув туди загорнутого у рядно Андрія. Розрівняв землю, притрусив її порохнявою з соломи... Сусіди того обійстя приходили на дворище по кропиву, траву. Діти, шукаючи Андрія, кілька разів ходили - бігали по тому місцю, але ніхто і не підозрював, що тут, під кущем бузини, покоїться тіло Андрія.
Ігор, кажуть, після гулянки з шашликами завів свого друга в хату. Лягли відпочити. А тоді між ними сталося якесь непорозуміння, Ігор кинув на Андрія скляну банку, яка розбилась, тоді вдарив кулаком, а вбачивши на підвіконні молоток, стукнув ще й ним. Коли тіло Андрія обм'якло, Ігор покинув його і пішов прибирати те місце, де гуляла компанія. Прийшовши в хату, побачив, що хлопець лежить так, як він його і залишив. Послухав - дихання ніякого. Злякався. А тоді схопив лопату, швидко викопав яму і вкинув туди Андрія, загорнутого у рядно. З ослона зішкріб кров, а на стіні не помітив, вона і зараз там видніється.
На другий день того страшного Великодня Ігор приніс шампурі матері Андрія, не сказавши нічого про скоєне. А менших за себе хлопців лякав: "Не лізьте до мене, бо буде вам те, що і Андрону" (так між собою підлітки називали Андрійка). Після вбивства Ігор перестав ходити до клубу. В школі він не вчився, з Щорського інтернату його вигнали. Ігор теж з неблагополучної сім'ї, вдома мало коли ночував - то у родичів, то у друзів.

Прощання

Хоронили Андрійка у вівторок, 27 квітня. Місцевий священик відправив панахиду по ньому в церкві. Труну не відкривали - там були тільки його кісточки. Виготовлення її і транспортні питання взяла на себе сільська рада. Учні і колектив школи зібрали кошти на поховання, купили вінки...
В останню путь Андрія проводжали не лише однокласники і вся школа, а й багато односельців. Плакали, усім була шкода передчасно обірваного молодого життя. На його могилці ще і хреста нема - не встигли зробити.
***
Я зустрілася з обома матерями - Андрія та Ігоря. У першої з них - надзвичайний спокій, навіть сльозинка не скотилася, коли вона розповідала мені про сина. Загиблого.
Інша ж відверто різонула: "Набридло мені уже всім показання давати - і слідчим, і дільничному. Не повезло мені з синами. За Ігоря ви знаєте, він зробився таким нервовим, як Андрія не стало. А інший мій син - інвалід дитинства".
Зараз правоохоронці проводять розслідування цього резонансного випадку. Усі крапки над "і", сподіваємось, будуть розставлені. Ігор знаходиться в слідчому ізоляторі.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімках: могила Андрія. Фото автора.





Життя, як подвиг

ВІЙНА ХАЙ ТІЛЬКИ СНИТЬСЯ

Михайлу Михайловичу Доценку з Синявки 25 жовтня нинішнього року виповниться 93. Що й казати – поважний вік. Є про що розказати, є що і згадати.

Столяр - він всюди столяр

Михайло вродився тямущим. У школі вчився охоче, наука давалася йому легко. Біжать його однолітки на санках з гори спускатися, а Мишко - в хату до дядька Дем'яна Лазаровича, де стружками і сосною пахне. Стояв у цього чоловіка в хаті верстат. Напросився хлопець, аби і його навчив столярству.
- Давай, приставай, якщо хочеш мати живий заробіток, а не марнувати свої літа у гулях та горілці.
Фуганок аж висвистував у молодих руках. Рами, двері виходили в хлопця не гірші, аніж у дядька.
І наука Дем'яна Лазаровича дуже згодилася Михайлу Доценку в житті. Коли в Синявці у 1927 році почали будівництво сільського клубу, досвідчені майстри взяли у свою бригаду і його. Після закінчення семирічки столяр-аматор заробляв собі на хліб в Одесі, Щорсі і Гомелі.

Військова кар'єра

У 1933 році Михайло Доценко вступає до піхотної школи, яка була на той час у Чернігові. А через три роки він - курсант Київського піхотного училища. Був командиром взводу у Новоград-Волинському.
З перших днів Великої Вітчизняної Михайло Михайлович - на передовій. Та ворожа куля швидко наздогнала мужнього і відважного воїна - поранило руку, ногу... Після лікування деякий час не міг воювати - рани заживали надто повільно. Тому повернувся до рідної Синявки, але не вилежувався. Три роки працював у селі на різних роботах, а після повного одужання - на фронт.
Воював у складі 170-ої стрілецької Речицької дивізії, був командиром роти офіцерського складу. Згодом - командиром маршової роти I Білоруського фронту.
Про епізоди того воєнного лихоліття Михайло Михайлович не любить згадувати.
- Скільки горя і біди принесла війна, - каже він. - Ті поранення і тепер даються взнаки - крутить руку, ноги, майже втратив зір. Війна підірвала здоров'я моєї дружини, яка так і не змогла народити мені сина, передчасно пішла з життя. Лихоліття те зі смертями моїх однополчан сниться мені і досі. Мабуть, скільки й житиму, стільки й нагадуватиме про себе війна.

До землі і людей

Різного хліба довелося скуштувати М.М.Доценку на своєму віку. Одразу по війні люди обрали його головою колгоспу. Працював і уповноваженим по оргнабору в тодішньому Березнянському районі, був і рядовим колгоспником у своєму селі, і вирощував сад у сусідній Чапаєвці.
Але де б не працював, столярної справи не полишав. У вихідні, після роботи щось стругав, майстрував, будував. За своє життя обшалював 15 хат у Синявці - і це вручну, фуганком. І збудував від фундаменту до даху вісім будинків.
А ще Михайло Михайлович посадив і виростив сад. Як був молодшим - займався бджолярством. І тепер, сидячи у дворі своєї племінниці Тамари Григорівни Тужик, у якої доживає віку, як учує бджілку, аж світлішає на обличчі, радіє, мов найбільшому святу.
- Якби мені зір повернувся, я б ще такого стола чи ліжко зробив, - каже Михайло Михайлович, - що куди тим фабричним.
...Ні-ні, та й попросить племінницю передивитись його бойові нагороди - чи всі збереглися, чи не загубилися. Має М.М.Доценко три ордени - "За мужність", "Червоної Зірки" і "Вітчизняної війни" II ступеня. А серед медалей найдорожчі для нього - "За оборону Києва", "За перемогу над Німеччиною" і медаль Жукова.
- Шкода, що ні дітей, ні онуків Бог не послав, - журиться. - Тож онуки моєї племінниці - мої онуки, вони шанують мене, про війну все розпитують. А я їм кажу, щоб учились і берегли усе те, що маємо сьогодні.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.

На знімку: М.М.Доценко з племінницею Тамарою. Фото автора.





Інтерв’ю з ветераном

ДНІПРОВІ ВОДИ ОХРЕСТИЛИ СОЛДАТА

Олександру Кузьмичу Гришину – 83. Живе він у Лісках, 55 років свого життя віддав педагогічній роботі.

- Олександре Кузьмичу, де застала Вас війна?
- У березні 1941-го був призваний на кадрову службу у полкову школу молодших командирів Харківського військового округу. Однак служити довго не довелося. Назавжди залишився у пам'яті 600-кілометровий піший навчальний похід з Харкова до Києва. Ось тут і застала мене війна. Наша полкова школа була розукомплектована по бойових батареях артполку. А вже в кінці червня зайняли бойові позиції під Вітебськом, що в Білорусії.
- Де відбулося Ваше перше бойове хрещення?
- Сталося це в районі Соловйової переправи через Дніпро під Смоленськом. Лічені хвилини залишалися до оточення і захоплення в полон. Оскільки міст через річку був зруйнований, то нам довелося форсувати Дніпро, хто як міг. Мене і ще двох моїх побратимів урятував кінь, який виявився без господаря. Трималися за його гриву, хвіст - так і перепливли Дніпро, ще й зберегли секретні документи. Потім був створений Смоленський напрямок фронту зі знаменитою Єльнинською операцією, яка затримала просування німців на Москву майже на цілий місяць.
- Який ще епізод війни запам'ятався?
- Це Шабанівська переправа на Гарячий ключ у Краснодарі в кінці січня 1943-го. Нам довелося форсувати його в час повного бездоріжжя, щоб зайти в тил ворога в обхід Краснодара. Це вдалося. Бій тривав більше тижня, і ми звільнили Кубань від німецьких загарбників. Нелегко нам далося звільнення і Миколаєва, Одеси.
- Олександре Кузьмичу, Ви ж і за кордоном воювали...
- Форсував ріки в Угорщині - Тису, Дунай. Пригадую 14 листопада 1944 року. Тяжко був поранений командуючий артилерією гвардії полковник Рябков. Життя його, як мовиться, висіло на волосині. Треба була кров, якої у медсанбаті, як на зло, не було і краплі. Тут же, у польовій палатці, я здав 350 грамів. На жаль, я не знаю, чи вижив командир, бо наші фронтові дороги розійшлися.
- Де ж Ви зустріли довгожданий День Перемоги?
- Закінчив я війну в Австрії, за 10 кілометрів від вічномерзлої гори в районі річки Шульц. Тут я і почув про перемогу над ворогом. Скільки було радості - не передати! З Австрії додому добирався 66 днів.
- Олександре Кузьмичу, груди Ваші усі в нагородах...
- Маю три ордени - "Червоної Зірки", "Вітчизняної війни" II ступеня і "Богдана Хмельницького" III ступеня. А ще - п'ять медалей, десять подяк Головнокомандуючого.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.





Пошта польова

ПРАВНУЧЕ МАЛЕНЬКИЙ, ЗБЕРЕЖИ ЛИСТА

Ішов звичайний урок української літератури у 5 класі. Учні читали вірш В.Симоненка "Салюти миру", відповідали на запитання учителя. І раптом Женя Дем'яненко сказав:
- А у мого прадіда залишились якісь листочки від війни.
- Женю, - прошу, - принеси, будь ласка, на наступний урок ті листочки, покажеш нам усім.
...У мене серце тенькнуло недарма. Хлопчик приніс прадідові реліквії: подяки Верховного Головнокомандуючого рядовому Гузі Івану Івановичу за взяття міст Хоензальца (Інозроцлава), Александрова, Аргенау, Лабишина, Шенланке, Вольденберга; за взяття важливих вузлів комунікацій і укріплених пунктів, за прорив оборони німців, які прикривали Берлін зі сходу, і наступ на Берлін.
Подібні подяки я вже тримала у руках. А ось невеликий листочок - пошта польова - схвилював усіх до глибини душі. Солдатський лист, написаний, очевидно, під час короткого затишшя між боями, тримали в руках не тільки учні 5 класу...
Промчать роки. Хочеться вірити, що сьогоднішні школярі розкажуть колись своїм дітям і онукам про те, як доторкались не тільки руками, але й серцем до незабутнього подвигу своїх прадідів на звичайних шкільних уроках....

У руках листочок - пошта польова.
Грозовими днями дихають слова.
Шість десятків літ рівненькі рядки
Бережуть тепло солдатської руки:
- Фронтовий привіт вам шлю я іздаля,
Де гримить від вибухів стомлена земля.
Жив, здоров я, мамо, чого й Вам бажаю.
Вісточку від батька віднедавна маю.
Скоро Білорусію буде визволяти,
Ну, а я із Криму буду помагати.
Як ваше здоров'я, господарство як?
Бережіть себе, прошу Вас, матінко моя.
А коли над світом запанує тиша,
Ждіть обох додому.
Зостаюсь, Ваш Миша...
Зберігає й дату цей листок потертий:
Двадцять друге березня,
рік - сорок четвертий...
Аж чотири місяці мчав до адресата,
І його щоднини виглядала мати.
Вже давно на світі прадіда нема,
Лиш пам'ять для нащадків -
пошта польова.
Хай війна ніколи в край наш не верта!
Правнуче маленький, збережи листа.

ОЛЬГА СИДОРЕНКО.





Своя війна

«ПАРТИЗАНИ» З РОГАТКАМИ

Дворище Супрунів – якраз над дорогою. Звідтоді, як по ній поспіхом відійшли бійці Радянської Армії, вже третій день рухається німецько-фашистське військо. Солдати часто завертають на подвір’я Супрунів і все, що мати не встигла сховати, безцеремонно грабують.
Микола з Сашком зачаїлися під тином, над самою дорогою. Їх обдає пилом, їдким димом, коли мимо проїжджає ворожа техніка, але вони на те не звертають уваги. Вони чекають слушного моменту, а в руках тримають рогатки.
Ось чується від мосту цокіт кінських копит, і загін кіннотників неспішно проїжджає мимо засідки. А ще через хвилину в клубах пилюки торохтить мотоцикл. Хлопці заряджають «зброю» і майже одночасно стріляють. І таки попадають, бо німець різко гальмує, розвертається і мчить назад.
У Сашка з переляку відібрало ноги, а Микола зривається з місця і мчить до саду. Та куди там. Ось уже німець кида мотоцикла, хапає хлопця за шиворіт і кричить щось, витріщивши очі. Далі зриває з малого штанці і періщить по сідниці шомполом. На крик біжить мати і тілом своїм закриває сина.
Німець розгублюється, далі показує на синця під оком, на рогатку і кричить, розмахуючи шомполом. Мати розуміє, що сталося, падає на коліна перед німцем і голосить, як це вміють жінки. Німець ще щось гарчить, спльовує, і тримаючись за око, йде до мотоцикла. Мить – і його сіра постать зникає в клубах пилюки.
Довго лікувала мама Миколині рани. Терпів, не плакав. Болісно було тільки за образу. «Вирости б швидше, – думалось йому, – отоді поквитаємось. І за батька також».

ОЛЯ СУПРУН.





Батьки і діти

БІЛЬШІСТЬ СТАРШОКЛАСНИКІВ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ЇМ ПОЩАСТИЛО З БАТЬКАМИ

Чи готові батьки старшокласників гімназії до дорослих відносин зі своїми чадами? Чи уміють визнавати свої помилки? Саме це вивчав РЦССМ під час анкетування старшокласників. Хоча існує традиційна думка, що батьки не розуміють підлітків, не чують їх і не сприймають серйозно, більше двох третин старшокласників відповіли, що батьки їх вважають дорослими. І навіть надають їм підтримку і допомогу в скрутних ситуаціях (а мали складні проблеми 93% підлітків).
А ще, батьки, радійте! Дивуйтеся! Адже 85% опитаних з повагою ставляться до вашого життєвого досвіду. І якщо дозволяють собі трохи побурчати - лише, як кажуть, "для порядку".
Тим 12%, хто досвід батьків не вважає цінним, варто прочитати думку Марка Твена: "Коли мені було чотирнадцять, мій батько здавався мені таким дурнем, що я ледве міг терпіти його, але коли мені виповнився 21 рік, я був вражений тим, наскільки ця людина порозумнішала за ці останні сім років!"
Переважна більшість старшокласників (67%) вважає, що їм пощастило з батьками. Та все ж, батьки, не забувайте, що молоде покоління завжди прагне більшого і кращого. Тому лише третина учнів хоче, щоб їх майбутня сім'я була схожа на батьківську. Інші ж будуватимуть "сімейний фасад" за своїм особистим "проектом". А поки діти чекають від своїх батьків не стільки лекцій, скільки добрих, теплих слів. Ось слова, які вони хотіли б чути від вас, батьки, частіше: "Ой, яка ти у нас хорошенька, зайчик ти наш, ми тебе любимо", "Сонечко, доця", "Котик, розумничка, золотце, господинечка", "Молодець", "Я тобою пишаюся, сину", "Напевно, слова подяки. Хоча інколи мені хочеться, щоб вони на мене покричали. Бо про мої погані вчинки вони розказують мені тихим голосом, а це набагато гірше".
Боляче вдарило нас одне слово, написане невідомою дівчинкою, яка хоче чути від батьків - "дочка". А ми б хотіли, щоб її батьки прочитали цю статтю, і дали нарешті своїй дорослій дитині тепло і любов. І щоб вона теж незабаром сказала: "Я щаслива, що у мене такі гарні мама і тато".

ВІКТОРІЯ НЕРУШ.





Подбаємо заздалегідь

ЕКСКЛЮЗИВ НА ВИПУСКНИЙ

Кожна дівчина мріє про випускний бал, на якому вона у вишуканій сукні кружлятиме у вирі вальсу. Зі свого боку, батьки вважають, що до випускного своїх чад треба вдягнути за останнім писком моди. Тому у підготовці до цього свята витрачають чималі кошти, навіть якщо потім цій сукні або костюму доведеться весь час висіти у гардеробі.

Пошити сукню

Замовити сукню або костюм у місцевих майстринь дуже легко. Тканину можна придбати у Чернігові або замовити у підприємців, щоб привезли з Хмельницького, Одеси, бо в Мені такий бізнес чомусь призабули. Як на мене, то на недільному базарі інколи заїжджі підприємці пропонують тканину для святкових суконь і досить непогану.
Зважаючи на сучасні уподобання, модельєри пропонують рожевий тон тканин. Чомусь цього сезону він домінує. Сукню з облягаючим верхом та відрізною пишною спідницею шиють з двох видів тканини: більш щільної на ліф (бархат - від 30 грн., парча - від 45 грн., крупно-візерунчастий атлас - від 20 грн.) та зовсім прозорої для спідниці та, можливо, накидки (гіпюр - від 25 грн. за метр, атлас - близько 20 грн., шифон - від 13 грн.). Прикрасити бісером, стразами можна на свій смак. Головне - якомога точніше передати майстрині свої побажання - і ви у неперевершеній, як кажуть ексклюзивній сукні.

Чи купити?

На базарі можна придбати вже готове вбрання, витративши від 150 до 250 грн. Костюм хлопцям коштує від 230 грн. Звичайно ціни як погода: можуть непередбачувано мінятися. Та чи є вибір на місцевих розкладках? "Приміряти нічого, ліпше з'їздимо в Чернігів", - таку думку я почула поміж дівчат, що юрмилися на базарі, розглядаючи дороге вбрання. Хтось має можливість походити по Чернігову, вибираючи потрібну тканину або сукню, а дехто приміряв і тут же розраховувався на міському базарі.
Треба сказати, що туфлі у Мені і дівчатам, і хлопцям-випускникам можна підібрати на Троїцькому ринку, де щовівторка приїздить багато підприємців. Якщо вважати, що ця взуванка на один вечір, придбайте за 15 гривень білі босоніжки, але не дай Боже вам необачно обступитися - будете босі. За 45 - 65 грн. жіночі туфельки та босоніжки міцніші - це думка спеціалістів-взуттєвиків. Щодо чорних чоловічих туфель, то тут гарні фасони від 60 гривень, а шкіряні - 130.

Що на голові?

Записатися до перукаря - це ще половина справи. Прийти обов'язково у зазначений час, переживати, чи буде зачіска така ж гарна, як у модному журналі. Наші майстрині впораються з будь-яким волоссям. Зачіску тримає безліч зажимів, необмежена кількість лаку. Мус для пишності, гель для "приборкання" неслухняних локонів - усе під рукою. Плюс вплетені у волосся квіточки в тон сукні додадуть чарівності вашому обличчю. Зрештою, ціни прийнятні.
***
Одинадцятикласниця гімназії Тетяна Сапон - цьогорічна випускниця. Тож я попрохала її розповісти, як готується вона до випускного балу.
- Ми з батьками вже кілька разів їздили до Чернігова, надивилися потрібну нам тканину. Приміряла готові сукні і на базарі, і у салоні, але, мабуть, будемо шити сукню. Можна, звичайно, купити костюм, є дуже красиві фасони. Тільки з взуття ще не вибрала нічого, хочу босоніжки.
Щодо зачіски, то вже домовилася з перукарем заздалегідь. У мене таке неслухняне волосся, сама не впораюся.
Таня підготувалася до самостійного життя: опанувала комп'ютер, отримала права водія. А ще вона мріє вступити до Харківського вузу. Щасти їй!

ТЕТЯНА ВОЛЕВАЧ.

На знімку: Тетяна САПОН приміряє сукню. Фото автора.





Заробили, та не отримали

ДВА СІЛЬГОСППІДПРИЄМСТВА ДО КІНЦЯ РОКУ МОЖУТЬ ОПИНИТИСЯ В БАНКРУТАХ, ЧЕРЕЗ БОРГИ

Так вважає начальник відділу економіки та фінансів райсільгоспуправління М.В.ПЕТРУШЕНКО.

- Миколо Васильовичу, борги є різні, але найболючіший, звичайно, це борг по заробітній платі.
- Так, адже це нонсенс, коли працівник вкладає в якийсь виробничий процес свою працю, виробляє певний продукт, а віддачу доводиться чекати невідомо скільки часу. А коли дочекається, то виявляється, що з тієї його заробленої копійки залишилося півкопійки. Хоча в нашому районі борги по зарплаті меншають. Скажімо, за останні п'ять років вони зменшилися приблизно в десять разів. Але вони є.
- Що ж маємо на сьогодні?
- Загальнорайонна сума боргу по зарплаті у підзвітних нам сільгосппідприємствах становила на 1 квітня 2004 року 375,7 тисячі гривень. Із 20 господарств борги мають 9. З початку року спостерігалося нарощування боргу, але вже в березні вдалося погасити 73,3 тисячі гривень.
У цьому році погасили борги повністю ушнянське ТОВ "Шлях хлібороба" і локнистенське ТОВ "Маяк". Волосківський імені Мічуріна близький до погашення: із 45,3 тисячі гривень на початок року залишилося 11,4 тисячі. Але ж при цьому тут вирізають худобу. А от ск "Жовтневий" і макошинське ТОВ імені Шевченка - із розряду проблемних. У них на двох десь 50 тисяч гривень боргу по зарплаті. Гасити ж його у цих господарствах практично нічим. Виробництвом сільськогосподарської продукції вони майже не займаються. Відтак під кінець року вони можуть опинитися в банкрутах. Як це сталося, наприклад, з киселівським ксп "Світанок". Хоча якимось чином ск "Жовтневий" все-таки погасив у березні близько 5 тисяч гривень боргу.
- І як розвивалися події в Киселівці?
- "Світанок" - визнано банкрутом 16 лютого 2004 року. Люди перейшли в новостворене ТОВ "АгроМена", де справи йдуть ніби непогано, але вже виник борг 18 тисяч гривень із виплатою заробітної плати. У збанкрутілому господарстві ліквідаційна комісія описала майно. Продали два зернокомбайни "Дон", інше ліквідне майно. Протягом березня борг уже зменшено на 32 тис. грн., але він і досі там значний - 178,9 тис. грн., або близько половини районного. До речі, і це треба знати, якщо господарство має борги по зарплаті, виплачує зарплату меншу мінімальної, то його працівникам не зараховується стаж.
- А яка середня зарплата?
- По району середня зарплата в наших сільгосппідприємствах становить 226 гривень, тоді як мінімальна 205. Неважко здогадатися, що в багатьох господарствах до мінімальної зарплати не дотягуються. Три господарства навіть і не встановлювали 205-гривеного мінімуму відповідно до Галузевої Угоди. Відтак у трьох господарствах мінімум по зарплаті становить 185 гривень. Є господарства, де вчасно і в пристойних розмірах виплачують зарплату, а є, де мізерну. Скажімо, в семенівському ск "Зоря" середня заробітна плата становить 124 гривні, а в ск "Куковицький" та ТОВ "АгроМена" - понад 270 грн., в "Інтерагросистемі" - понад 300 грн. Власне, у всій державі найнижча середня зарплата в агропромисловому комплексі.

ВОЛОДИМИР ЧЕПУРНИЙ.





Бувальщина

ОТАК ДО КЛУБУ ХОДЯТЬ

Вітюня, як не пив горілки, був золотою людиною – всяка робота у його руках горіла. А як налижеться, до клубу його тягло, немов магнітом. У бійки не встрявав, до дівчат не чіплявся. Умоститься на стільці і мовчки дивиться хто з ким танцює чи балакає. З тим і засинав.
А розбудити його – марне діло. Дужі хлопці брали за руки-ноги і виносили на ганок. Це якщо теплої пори. А взимку, щоб розбудити Вітюню, і на вуха кричали, і по щоках ляскали – з півгодини морочились. А він кліпне своїми очицями і невдоволено так:
– Ну якого ви?
З тим і чалапав додому. Жив він із тещою, дружиною і мав двох синів-школяриків.
Якогось вечора Вітюня забрів до клубу п’яним, мов дим. Одразу і заснув. А завклубом пішов у відпустку, заміняла його молоденька бібліотекарка, довелося їй будити п’яного Вітюню.
Ледь не плаче, бідна, а йому хоч би що: хропе собі, ніби на печі. І тут Галька-продавщиця озвалася:
– Давай провчимо його. Розфарбуємо зараз, щоб знав.
Збігала додому, принесла лак для нігтів, а бібліотекарка – кольорову гуаш. Малюють, фарбують п’яного Вітюню, а він спить, правда, хропіти перестав.
Коли лак на нігтях висох, а на щоках, лобі і підборідді – гуаш, хлопці заходилися будити п’яничку. З горем пополам розтуркали. Буркнув своє звичне: «Ну якого ви?» і пішов до дверей. Молодь, почекавши, доки Вітюня поверне на свою вулицю, пішла слідом за ним.
Ось він уже і вдома, а хлопці і дівчата стали перед вікном. Видно було все, що робиться в хаті, мов на долоні – фіранок на вікні чомусь не було.
Щось бубонячи, з печі злізла теща і давай лаштувати Вітюні вечерю, не дивлячись на нього. А тоді підняла очі на зятька, який до кісток набрид їй своїми п’яними варняканнями, і руками сплеснула:
– У яких це ти, антихристе, артистах був? Де тебе носила лиха година? А бодай же ти до ранку не дожив, мучитель мій!
І пішла, і пішла. А Вітюня, взявши ложку в руки, тільки тоді помітив, які в нього нігті. Глянув у дзеркало...
Взявся за клямку дверей, мабуть, щоб піти і знайти своїх кривдників. Молодь від вікна немов вітром здуло. А назавтра тверезий Вітюня прийшов до Гальки в магазин:
– Не бачила, хто ото мене так розмалював? І як цей клятий лак зідрати? Я і ножиком шкрябав – не допомагає.
Довго Вітюня до клубу не ходив. А тоді якось кіно подивитися зайшов. Не п’яний. Після фільму пішов додому.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.