Тиждень

НАЛИВАЄТЬСЯ СОКАМИ САД

Тихий і смирний зараз наш сад, хоча й прийшла календарна весна. Але кожне деревце, кожен кущик уже готові прокинутись, протягти до сонця свої паростки і проспівати пісню перемоги Життя. І ми, готуючи насіння до сівби, перебираючи садові інструменти, теж по-своєму готуємо цю перемогу.
От-от бруньки розкриються, шоколадні, з зеленими хвостиками, і на кожному повисне велика прозора крапля. Візьмеш одну бруньку, розітреш поміж пальцями, і потім довго все пахне тобі ароматом черемхи чи смородини.
Щасливий той, хто виріс у будинку вікнами в сад. І я щаслива, бо в ранньому дитинстві бачила навесні білу паморозь вишень і рожеве кипіння яблунь, а восени їла плоди прямо з дерева.
Через дорогу жила моя подруга. Її батько, Микола Панасович, був агрономом. Його, по-справжньому відданого саду, і досі з повагою згадують меняни. Яких тільки яблунь не було у нього в саду! А черешень, полуниць, агрусу... Ніде я таких не бачила.
І хоча наш батьківський сад уже давно чекає у гості пилку й сокиру, я, мої сестри і наші діти трепетно любимо цей сад. І зоряні весняні пахучі ночі в ньому, і легке дріботіння їжачка до блюдечка молока на порозі, мурашку за пазухою і спів ранніх пташок...
Усі ми родом із саду. Тож посадімо з приходом тепла хоч по одному дереву.
Сонце сьогодні зійшло о 6 год. 16 хв., зайде за обрій о 18.00.
У пологовому будинку центральної райлікарні народилося семеро немовлят – 4 хлопчики і 3 дівчинки. Нехай їх береже батьківський сад.

НАТАЛІЯ МАРЧЕНКО.





Нова мітла...

ВИРОБЛЯТИ ТЕ, ЩО ПРОДАЄТЬСЯ, А НЕ ПРОДАВАТИ ТЕ, ЩО ВИРОБЛЯЄТЬСЯ

Робітники заводу, які вже півроку не отримували зарплатні та фактично сиділи без роботи, сподіваються, що їхнє підприємство вибереться з чорної смуги і стане на ноги. Тим більше, подібний досвід у Києві І.М.Грицишин уже має. Та й матеріальна база заводу, попри усі негаразди і збитки, фактично повністю збережена. Але... поспішних та оптимістичних прогнозів сільгоспмашівці уникають – обережні, бо навчені невдачами попередніх років.

Працювали зі збитками

Третього березня працівники заводу прийшли на збори: керівництво регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області («Сільгоспмаш» – власність Фонду) представило трудовому колективу нового голову правління ВАТ.
Начальник регіонального відділення Фонду Б.М.Петренко пояснив присутнім, чим викликана зміна керівника заводу, аргументував вибір саме даної кандидатури, загалом розповів про стан і перспективи ВАТ «Макошинський завод «Сільгоспмаш».
– Показники господарської діяльності підприємства постійно погіршуються. За 2003 рік обсяг отриманого чистого доходу від реалізації продукції зменшився на 332 тис. грн., або на 42,3 відсотка. На 10 відсотків зросли збитки ТОВ і склали торік 405 тис. грн. За 2003 рік заборгованість по заробітній платі зросла втричі і склала на початок цього року 123,9 тис. грн.
Підприємство не спроможне нині повернути отриманий раніше кредит на суму 396,8 тис. грн. та відсотки за користування кредитом – 18 тис. грн. Заборгували бюджету, Пенсійному фонду та іншим бюджетним та позабюджетним фондам 351,5 тис. грн. До ВАТ застосовані санкції щодо примусового стягнення боргів. Працівники товариства звертаються до суду з позовами, аби отримати зарплату.

Що вміли, те й клепали

Завод є монополістом з виготовлення протруювачів ПНШ-5 для передпосівного обробітку насіння зернових і технічних культур, на початку виробництва ПНШ-5 відповідали світовим стандартам. На загальносоюзному ринку колишнього СРСР підприємство займало монопольне становище, випускаючи щороку 3 тисячі таких сільськогосподарських машин.
Але попит на традиційну сезонну продукцію – досить низький. Керівництво підприємства не вжило свого часу заходи для освоєння випуску нових видів продукції, яка б користувалася попитом на ринках України, не здійснювало гнучкої маркетингової політики. Як результат – регіональне відділення ФДМУ розірвало контракт з колишнім головою правління і провело конкурс на заміщення посади голови правління ВАТ.

Мойсей чи Сусанін?

Були розглянуті чотири кандидатури на цю посаду (претенденти були як з Мени та Макошине, так і з Києва та Одеси). Конкурсна комісія ознайомилася з програмами претендентів щодо відновлення виробництва та його розвитку та назвала переможцем Ігоря Миколайовича Грицишина з Києва.
Новий керівник Макошинського «Сільгоспмашу» – 1967 року народження, родом з Івано-Франківщини. Має вищу технічну освіту, у 1993 році закін-чив Київський політехнічний інститут, отримав спеціальність інженера-механіка. Пройшов шлях від простого робітника до голови правління ВАТ «Київський завод «Агромаш». Фактично підняв підприємство на ноги.
– То що ж Вас змусило податися з Києва, з благополучного підприємства, до нас у провінцію? – звертаюся до Ігоря Миколайовича.
– Київський «Агромаш» став приватним підприємством, контрольний пакет акцій викупили бізнесмени, і нове керівництво сформувало свою команду. З ними спільної мови мені знайти не вдалося, тож подав заяву на звільнення за власним бажанням. Пропозиція взяти участь у конкурсі на посаду голови правління Макошинського «Сільгоспмашу» надійшла від Фонду держмайна України. Радий, що мою кандидатуру підтримали. Думаю, у цього підприємства є шанси стати потужним і прибутковим, адже матеріально-технічна база тут фактично повністю збережена – спасибі попередньому керівництву.

Крок за кроком

– І як Ви плануєте виводити завод із скрути?
– Швидкого успіху я не обіцяю, адже борги за підприємством великі. Почнемо з того, що реалізуємо вже вироблену продукцію, розрахуємося з людьми по зарплаті, погасимо кредити та виплатимо податки – усе поступово, але у рівномірному співвідношенні. А далі – вивчимо ринок, адже на 89 відсотків парк сільгосптехніки в Україні зношений, потреба у якісних, сучасних машинах висока. Головне – налагодити ринок збуту, тож серйозну увагу будемо приділяти питанням маркетингу, освоювати нові види продукції (борони, сівалки, ґрунтообробну техніку і т. д.). Щоб виробляти те, що продається, а не продавати те, що виробляється.
Будемо намагатися залучити вигідних партнерів, але в даному випадку існує проблема – визначення Антимонопольним комітетом України ВАТ «Макошинський завод «Сільгоспмаш» як підприємства – монополіста, що робить його непривабливим для інвесторів. Але є впевненість, що ця перешкода незабаром буде усунута. Можливо, почнемо укладати угоди із сільгоспвиробниками на придбання техніки за лізингом. Але усе це, повторюю, справа часу.
– Частину працівників доведеться звільнити?
– Навпаки. Підприємство необхідно завантажити на повну потужність, отож буде існувати потреба у освічених, досвідчених спеціалістах. Можливо, шукатимемо потрібні кадри у Чернігові, Києві.
– Збираєтеся переїздити сюди?
– Дружина з сином залишаються у Києві, я ж мешкатиму у Мені.
***
Змучені безгрошів’ям та зневірені у завтрашньому дні робітники заводу, розходячись із зборів, перемовлялися, обговорювали враження від почутих перспектив, і від нового керівника:
– Неначе казку розказали.
– Та хіба буде воно так, як обіцяють?
– А що ж, гірше вже не буде, а може щось у цього директора і вийде, он у Києві ж завод підняв...

ІРИНА ПРИМАК.

На знімку: новий голова правління ВАТ. Фото автора.





До дня землевпорядника

МІРЯЄ ЗЕМЛЮ І МИРИТЬ ОДНОСЕЛЬЧАН

Надія Георгіївна Ярошенко – касир Синявської сільської ради три роки тому обіймала посаду землевпорядника. Хоча за фахом вона будівельник, однак доля розпорядилася так, що тривалий час очолювала побутову службу у Синявці. Згодом, після її закриття, влаштувалася землевпорядником.

Городи і межі

– Робота ця мені до душі була, – розповідає Надія Георгіївна. – Підпорядковувались землевпорядники Менщини районному відділу земельних ресурсів, там же і зарплату отримували. А тоді, три роки тому, посади землевпорядників на селах було ліквідовано.
Працюючи з кроківкою, Н.Г.Ярошенко на перший план ставила людину і справедливість.
– Надокучали мені межові конфлікти, – пригадує. – Роками сусіди порали свої городи і між ними не було ніяких непорозумінь. А коли за щось посварилися, то виявилося, що Іван приорав собі сотку-другу, а Петрова груша на Іванів город кидає таку тінь, що й не розказати.
Ішла, вимірювала – перемірювала, встановлювала межові знаки. А ще – мирила односельчан. До кожного знаходила «ключик» – того присоромить, іншого попросить утихомиритись і не піднімати бурі у склянці води.
– Знаєте, майже завжди мені вдавалося відразу розв’язувати подібні конфлікти на місці. Ніхто з моїх синявців не приходив зі скаргою вдруге і не їхав до району жалітися на мене.
Ще Надія Георгіївна наділяла городи своїм односельцям – наміряла сотки, а то й цілі гектари. І робила це не абияк, а добре знаючи умови і місце проживання кожного, намагалася вгодити, аби додатковий земельний наділ не був далеко від дому і земля не була «пустою».

Інша посада зі старими клопотами

Відповідальну, справедливу і чуйну до людей Надію Георгіївну у сільраді не захотіли відпускати аби куди після ліквідації посади землевпорядника. Запропонували бути рахівником-касиром.
– Робота потребує уваги і зосередженості, – розказує Надія Георгіївна. – Прийом від населення різноманітних платежів – за землю, місце на базарі, самооподаткування та інші – це та ж робота з людьми.
– Але і обов’язки землевпорядника від мене нікуди не поділися, – додає Надія Георгіївна. – На громадських засадах працюю, як і раніше наміряю земельні наділи, встановлюю межі, розв’язую ті ж конфлікти. А ще реєструю державні Акти на право володіння земельною часткою (паєм). Мабуть, мої односельці ще не всі і знають, що офіційно я вже ніякий не землевпорядник, а простий собі касир-рахівник.

По снігу – босоніж

Живе Н.Г.Ярошенко сама. Діти випурхнули з отчого дому, вже дорослі, живуть у столиці. З чоловіком не вийшло разом тягти сімейного воза. Дивлячись на її помешкання, не скажеш, що в нім нема господаря. 80 голів птиці, поросята, корова – усі вони не голодні, доглянуті. У хаті – мов у віночку. Зелено від квітів. А з ранньої весни і до снігу двір перетворюється у веселку з айстр і півоній, нагідок і мальв.
Взимку Надія Георгіївна ходить по снігу босоніж.
– На люди, звичайно, не показуюсь, а от до курника пройти чи просто коло хати по свіжому сніжку походити – це так корисно, – ділиться жінка. – І літній душ приймаю до перших морозів. Все це, безперечно, загартовує організм, сама в тому пересвідчилась. Ні нинішньої зими, ні попередніх я не хворіла грипом.
8 Березня у Надії Георгіївни було подвійне свято, бо відзначала і свій день народження. У хаті було людно від друзів, рідних і колег. Сьогодні Н.Г.Ярошенко теж прийматиме вітання з нагоди Дня землевпорядника, бо її в селі люблять, поважають і цінують як фахівця своєї справи, як порядну людину.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.





Резонанс

ТАРИФИ ЗРОСТАТИМУТЬ, ДОКИ НЕ СТАБІЛІЗУЄТЬСЯ ЕКОНОМІКА

У нашому місті мешкає 7379 споживачів, які користуються послугами водопостачання та водовідведення. Більшість з них вчасно і сповна сплачує за отримані послуги. Однак кількість боржників з кожним роком зростає. За минулий рік до місцевого та Господарського суду ЗАТ „Менський комунальник” подав 108 позовних заяв про стягнення дебіторської заборгованості на загальну суму майже 140 тис. грн.
Є споживачі, які вдаються до хитрощів: втручаються в роботу лічильників, зривають пломби. Трапляються випадки самовільного приєднання до водогону як фізичними, так і юридичними особами. Деякі споживачі не допускають контролерів до водогінних пристроїв, маючи значну заборгованість. Хотілися б зазначити, що ЗАТ „Менський комунальник” у таких випадках має право, завчасно попередивши боржників, припинити надання послуг взагалі.
У нинішньому році набере чинності новий Житловий кодекс, де чітко визначено механізм сплати за комунальні послуги. Боржники ж ризикують навіть втратити свою житлову площу. Наше підприємство за усіх негараздів іде назустріч споживачам, зважаючи на скрутне матеріальне становище, дає реальну можливість розрахуватися по боргах, укладаючи договори реструктуризації на декілька років.
Тепер щодо найболючішого питання – тарифів. Аби вони не під-вищувалися, потрібна дотація з місцевого бюджету. І законодавство не забороняє надавати дотації на користь фізичних осіб (населення). Без дотування неможливо зберігати стабільні тарифи, не кажучи вже про їх зменшення удвічі, як обіцяють деякі наші посадовці. Наприклад, за останній час збільшилась мінімальна зарплата (з 165 до 205 грн.), на 25% подорожчала електроенергія, зросли ціни на пально-енергетичні ресурси, підвищились відрахування до Пенсійного фонду. Все це, звичайно ж, не може не відбиватися на рівні тарифів.
До того ж, міський водогін має 92,8% амортизаційного зносу. Ліквідація безкінечних поривів труб вимагає чималих позапланових витрат.
При нашій „дбайливості” і обіцянках зробити тарифи нижчими може статися ситуація, подібна до НП у Харкові, Одесі, інших містах України, коли на ліквідацію аварій доводилося витрачати значно більші кошти, ніж прохали водоканали попередньо. А наше місто ризикує взагалі залишитися без водопостачання. І це не погрози, це – реальність.
Стосовно ж тарифів у Менському районі, то вони є чи не найнижчі в області. І якщо підвищуються, то, мабуть, найостаннішими серед районів. Відверто кажучи, напружені дискусії і обіцянки нічого не дадуть. Тарифи зростатимуть доти, доки не буде стабільності в економіці. І незалежно від того, хто буде виробником послуг – міська влада, приватний підприємець чи ЗАТ „Менський комунальник”.

АНАТОЛІЙ ПОПЕЛУХА.





І собі, і людям

ЩОБ ПРИЄМНО БУЛО БАЧИТИ РЕЗУЛЬТАТИ ПРАЦІ

Вже одинадцятий рік поспіль селянсько-фермерське господарство дягівчанина Олексія Бутенка працює стабільно, розширюючись та нарощуючи потужності. Зростає рентабельність – зростають прибутки. А отже до бюджетів усіх рівнів стабільно надходять немалі суми, лише у 2003 році – до 150 тисяч гривень.

Створене СФГ “Бутенко” було ще у 1993 році: тоді Олексій Іванович та його сім’я узяли для обробітку 25 гектарів землі, почали вирощувати зернові та картоплю. Сплачуючи щорічно усі податки та не маючи боргів ні перед державою, ні перед іншими господарюючими суб’єктами, вони умудрялися не лише працювати з прибутком, а й розширюватися. Купували нову техніку, збільшували посівні площі.
У 2002 році СФГ “Бутенко” вже обробляло 255 га землі, орендуючи 88 паїв дягівчан, забезпечуючи роботою 29 працівників.
У 2003 році площа земель під обробітком сягнула 1018 га. З пенсіонерами Дягови укладено 296 угод на оренду 655 га ріллі та 120 га сінокосу.
Поряд з розвитком рослинницької галузі фермерське господарство почало займатися тваринництвом. На сьогоднішній день тут утримують 65 корів, 15 телиць, 33 свиноматки, двох племінних биків.
Постійною роботою забезпечені 47 чоловік, на сезонні роботи щоосені залучають ще 15 – 20 працівників. І заборгованості по заробітній платі та сплаті податків немає.
За 2003 рік до бюджетів усіх рівнів сплачено:
Фіксованого с/г податку – 9125 грн.
Орендної плати за землі запасу – 6634 грн.
Орендної плати за невитребувані паї – 6445 грн.
Орендної плати за користування земельними паями – 73970 грн.
Прибуткового податку з орендної плати за земельні паї – 14869 грн.
Прибуткового податку із зарплати працюючих – 6355 грн.
На спецрахунок перераховано 31544 грн. ПДВ.
Надано спонсорської допомоги різним неприбутковим організаціям району на 3,4 тис. грн., у 2002 році – на 1,4 тис. грн.
Зараз у господарстві є 6 тракторів різних модифікацій, 2 вантажні автомобілі, нова сівалка точного висіву “Клен”, борона “Солоха” для передпосівної підготовки грунту (вартість її 34 тис. грн.).
У 2003 році господарство придбало ще зернозбиральний комбайн “Дон – 1300” за 340 тис. грн.
***

Коли спитали у Олексія Бутенка, які у нього плани на майбутнє, він відповів так: “Перспектива одна – працювати на землі так, щоб і поля були в порядку, і з односельцями та державою розраховуватися вчасно. Та й щоб собі приємно було бачити результати праці”.

ІРИНА ПРИМАК.

Фото автора.





Блага цивілізації

МИНУЛОГО МІСЯЦЯ 19 ОСЕЛЬ ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ ГАЗУ

Від проекту до підключення

– Роботи у нас, газівників, цілий рік вистачає, – говорить начальник районного управління по газопостачанню та газифікації М.М.Попович. – Найбільш газифікованим населеним пунктом у районі є Мена, щороку створюються численні кооперативи громадян, бажаючих підвести газопровід до оселі, газифікуємо і підприємства, організації. Триває газифікація приміщень зоопарку, у перспективі – газифікація дитячого садка імені Гагаріна (саме виготовляємо проектну документацію). З приходом весни починаємо газифікувати вулицю Воровського, з провулками. Багато робіт виконують наші спеціалісти і у Березні. Газифікуватимемо тут школу, лікарню. Триває прокладання газопроводу до села Пам’ять Леніна (3,5 км) та по самому селу (ще 1,5 км). У Стольному – перед Новим роком проклали близько кілометра газопроводу низького тиску. У Феськівці створені три газові кооперативи (прокладатимуть близько трьох кілометрів газопроводу). А у Куковичах уже триває газифікація будинків.
– До речі, нині спеціалісти нашого управління виконують усі види робіт – від виготовлення проектної документації на будівництво вуличних газопроводів та газифікацію будинків (що раніше виконували чернігівські спеціалісти) до виконання будівельних робіт (прокладання вуличного газопроводу, газифікація житла, підключення, допуск до експлуатації).

Контролерів б’ють і травлять собаками

Найболючіша проблема у газівників – непорядні споживачі. Тобто саме ті, хто бажає мати у своїй оселі комфортне опалення, а платити за ці блага цивілізації не поспішає. Як розповідає начальник відділу розрахунків районного УГГ О.О.Пилипенко, контролери постійно роблять подвірні обходи, перевіряють лічильники і виявляють масові порушення – дехто зі спритних господарів підправляє показники лічильника газу («відмотує», кажуть газівники), деякі навіть умудряються самовільно підключитися до газопроводу після штрафного відключення. А щоб менше до їх осель зазирали контролери газової служби, кидаються на них з кулаками, з палицями, травлять собаками. Елементарно не відчиняють двері. Звісно, за такі порушення, за несвоєчасну оплату послуг газопостачання абонентів відключають від мережі. У січні таких випадків було 9, у лютому – 19.
– А якщо у абонента дійсно поважна причина, через яку він не в змозі своєчасно оплатити послуги? Адже і у порядних людей, буває, біда трапляється...
– У такому разі ми з цим абонентом укладаємо договір на реструктуризацію боргу, – пояснює Оксана Олексіївна. – Ми у будь-якому разі ідемо на поступки споживачам, даємо час, аби людина знайшла потрібну суму. Але хочу наголосити: якщо у вас проблема з оплатою послуг, не треба чекати, поки вашу оселю відключать від газопостачання і через суд вимагатимуть погашення заборгованості. Будь-яку проблему можна вирішити спільними зусиллями.

ІРИНА ПРИМАК.





Громада

ВОЛОСКІВЧАНИ НЕ ХОЧУТЬ САМІ СЕБЕ ОПОДАТКОВУВАТИ

Позаминулої неділі у сільському Будинку культури відбувся сход жителів Волосківців. Присутні послухали звіт сільського голови О.І.Любенка, обговорили його.

На території села діють шість фермерських господарств, сільгоспкооператив імені Мічуріна та ТОВ «Надія». Працює школа і Степанівський навчально-виробничий комбінат, лікарська амбулаторія та інші об’єкти соціально-культурного призначення. Є надія, що відновить роботу дитячий садок.
І сільського голову, і виступаючих турбували питання незаконного і непланового вирубування дерев, правильного розподілу сінокосу. Через дорожнечу дров, вугілля і брикету люди, які не мають роботи, а, значить, і зарплати, вимушені красти дерева, навіть у заказнику, аби не вимерзти у своїй хаті.
Процвітають у селі самогоноваріння, крадіжки. Як сказав дільничний інспектор міліції С.О. Адерій, торік по Волосківцях було розглянуто 42 заяви громадян, порушено вісім кримінальних справ і до адміністративної відповідальності притягнуто 50 осіб.
Волосківці – село, що знаходиться на автомагістралі міжнародного значення. Однак через фінансову скруту колодязі на головній вулиці села не ремонтуються і не фарбуються. Як зазначив сільський голова О.І.Любенко, жителі уже третій рік не сплачують суми самооподаткування. Нема чим школі допомогти у придбанні дров – діти в класах мерзнуть, нема за що відремонтувати автомобіль сільської ради, лікар на виклики до хворих по селу ходить пішки.
На сході села голова ск імені Мічуріна П.Ф.Пасічник запропонував людям подати запит до районної ради про виділення 50 тисяч гривень на початок газифікації села. Переважна більшість присутніх у залі зустріла цю пропозицію галасом: «Який газ? За що? Де гроші брати? Про газ треба було думати раніше!»
Справді, у людей нема стабільної роботи, а значить, і заробітку. Виручають усіх корови-годувальниці – за здане молоко і виживають їхні господарі. Але ж ця проблема з паливом на зиму щороку розв’язується все з більшими потугами. Можливо, слід про газ потурбуватися?
На сході виступаючі казали теплі слова на адресу директора Степанівського навчально-виробничого комбінату Л.Л.Шестаковського, дякуючи якому жителі Волосківців не знають проблем з транспортом – і в лікарню є чим доїхати, і на базар, і сіно чи дрова привезти, або ж в останню путь людину провести.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.





Варто знати

УЖЕ НЕ ПРОПИСУЮТЬ. АЛЕ РЕЄСТРУЮТЬ

Прописку – адміністративно-дозвільну форму регулювання міграції населення, запроваджену ще в 1932 році, скасовано рішенням Конституційного Суду від 14 листопада 2001 року. Дехто сприйняв це занадто буквально: якщо прописку відмінено, то і ніяких штампів про місце проживання в паспорті ніхто ставити не буде. Однак це не зовсім правильно, система обліку населення є в будь-якій країні.

11 січня 2002 року Президент України підписав Указ «Про запровадження реєстрації громадян як повідомляючої системи обліку населення». На основі даного Указу Кабінет Міністрів України затвердив Постанову №35 від 16.01.2003 року «Про затвердження Тимчасового порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання». 9 січня 2004 року набув чинності Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір проживання в Україні».
У чому ж різниця між пропискою та реєстрацією? За своєю юридичною природою прописка мала адміністративно-дозвільний характер, у той час як реєстрація – повідомляючий. При реєстрації, коли людина вільно обирає місце проживання, головною метою є забезпечення постійного юридичного зв’язку між особою і державою для можливості виконання взаємних прав і обов’язків. Прописка виконувала функцію закріплення населення за певною адміністративною одиницею через систему територіальних лімітів (потрібні дозволи житлово-побутових комісій, місцевих адміністрацій тощо). При реєстрації, якщо є підстави для вселення та проживання, подібні дозволи не потрібні. Реєстрація здійснюється за згодою власника житла, що дає право людині на проживання в даному помешканні. Скасувати реєстрацію можна лише за письмовою заявою самого громадянина або за рішенням суду.
Змінивши місце проживання, людина для реєстрації за новою адресою протягом 7 днів повинна подати документи:
- заяву про реєстрацію;
- листок вибуття з попереднього місця проживання;
- квитанцію про сплату державного мита;
- два листки прибуття;
- статистичний талон прибуття.
Усі громадяни, які мали в паспорті штамп «прописаний», автоматично вважаються зареєстрованими (додаткові відмітки не потрібні). Проживання без реєстрації вважається адміністративним правопорушенням.
Слід також зазначити, що при досягненні громадянами 25- та 45-річного віку, необхідно протягом місяця звернутися за місцем проживання до відділення громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб для вклеювання в паспорт фотокартки відповідного віку. Аналогічний термін встановлено для обміну паспортів громадян, які змінили прізвище або ім’я чи по батькові. Паспорти громадян, які своєчасно не вклеїли фотокартки або не обміняли при зміні прізвища, ім’я, по батькові, вважаються недійсними. Проживання по недійсному паспорту є адміністративним правопорушенням.

ЮРІЙ СОКОЛКО.





Туристичними стежками

НА УРАЛЬСЬКІЙ МЕТЕОСТАНЦІЇ ЧОРНИЦІ РОЗМІРОМ З КОПІЙКУ

Улітку 1988 року маршрут нашої старшої групи туристичного гуртка під керівництвом Миколи Миколайовича Гаркуши пролягав через Уральський перешийок. Челябінськ, Златоуст і Міас, гребінь Отклікной, уральську метеостанцію, озеро Тургаяк побачили туристи з Ніжина, Прилук та Мени.

Чотири рази на тиждень у спортзалі школи імені Т.Г.Шевченка Микола Миколайович “ганяв” нашу групу на довгі дистанції, смуга з перешкодами – теж без проблем, віджимання, підтягування... Рюкзак вагою 20 кілограмів (а це особисті речі та їжа, плюс лаштунки для палатки, спальний мішок) під силу тільки витривалим туристам. Було дуже важко дістати квитки на потяг, тож замовляли заздалегідь, витративши кругленьку суму.
Першого дня всі йшли з усмішкою, проте назавтра вже почали скаржитися. Гори не люблять лінивих. Третього дня залишали після ночівлі купу речей, які виявилися заважкими. Сухарі, сухі молочні суміші, суха картопля, м’ясні добавки, а також алюмінієвий посуд – значно полегшували вагу рюкзаків. Усе розподілялося рівномірно, розвантаження йшло поступово: сьогодні ти “скидаєш” 1,5 кг (тобто сніданок), у іншого – 2 кг (на обід), ще у когось – продукти на вечерю і так далі. Як кажуть, мильно-рильні засоби, косметику, інші предмети розкоші зводилися до мінімуму – в довгій дорозі відчувається кожний зайвий грам. Тож на пів-шматочка мила та напівпорожній тюбик зубної пасти, або ж кружку без дужки та дерев’яну ложку ніхто не звертав уваги.
Одного дня проходили повз величезні зарості малини. Ну як не поласувати! Зупинилися на перепочинок і розбрелися по малиннику. Попоївши пахучих лісових ягід, зібралися рушати далі. А увечері хтось ненароком обмовився, що бачив свіжі сліди ведмедя. Мабуть, ще до нашого приходу він поласував ягодами, витоптавши чималу ділянку навкруги, улігся спочити. Може й ми сполохали звіра, але після того стали пильнувати провіант уночі, побоювалися відходити від табору поодинці.
Піднявшись на плато, всі завмерли від побаченої краси: сон-трава встелила нам стежину. А підійшовши ближче до гребеня, стали помічати в камені чорняві “вічка”. Як золотошукачі, почали вишкрябувати, обчищати ті крупинки від породи. Виявилося, що то камінці гранату, після обробки вони стають криваво-червоні. Тож понабирали у кишені чимало гірських сувенірів на згадку. Вже наступного дня, подолавши цей перевал, гуртом фотографувалися на кордоні Європи з Азією.
На гору до метеостанції піднімалися півдня. Пологий схил був вкритий килимом з чорниць, круте провалля зрізувало інший бік гори. Тут була метеостанція. Безліч вимірювальних приладів, рація – всім цим вміло “керували” два спеціалісти. Здавалося, тільки задля єдиного погляду зі скелі на пухнасті хмарки, під якими, скільки сягає око, видко ліс, було варто підійматися.

ТЕТЯНА ВОЛЕВАЧ.