Запитання тижня

ЛЮБОВ – ЦЕ…

Відповідають:

Надія Георгіївна ЯРОШЕНКО – землевпорядник Синявської сільської ради:
– Коли тебе розуміють. З півслова, з півпогляду, з півжесту.
Ярослав ЄРМОЛЕНКО – студент Чернігівського технологічного університету, житель райцентру:
– Вона оспівана поетами, звеличена письменниками, про неї пісні, романси співають. Але єдиного визначення цьому людському стану душі нема. Відчуття любові у кожного своє.
Павло Дмитрович БІЛИК – пенсіонер з Ушні:
– Одним словом і не скажеш. Любові не може бути без сонця, пахучого лугу і голубої Десни. Любов до дітей, онуків, дружини, природи – то все є святе. І щасливий той чоловік, який за своє життя встиг спізнати це неоціненне людське благо. Я себе вважаю саме таким.
Ольга Федорівна КРАЄВЕНКО – акушерка Городищенського фельдшерсько-акушерського пункту:
– Без любові і квітка не зацвіте, і дитина не народиться. Недаремно ж віками любов цінується над усе і підноситься так високо.
Петро Савич БУРКІВСЬКИЙ – тимчасово не працює, житель Березни:
– Ніщо. То люди самі її придумали, аби якось прикрасити своє життя. До всього ми звикаємо: до поганого, до доброго, до тієї людини, з якою вирішили хліб-сіль ділити. Навчився поступатися, зайвий раз не перечити – житимеш до старості у парі. А як будеш пір’я піднімати – спільного життя не вийде. Оце така любов.
Любов Олексіївна ДОРОШЕНКО – колишній бухгалтер, нині на заслуженому відпочинку, менянка:
– Думаю, справжню любов можна перевірити лише роками і труднощами. Коли двоє живуть усе життя разом, ростять дітей, а згодом – онуків, долаючи складнощі, ділять радість і горе пополам і при цьому не втрачають гідності і взаємоповаги – ото і є справжня любов. А квіти і французькі парфуми – це не ознака справжнього почуття. Деякі чоловіки дарують їх і дружинам, і коханкам. Але то вже не любов…
Сергій Іванович КОНОВАЛЕНКО – приватний підприємець:
– Я свою дружину п’ять років домагався – аж поки вона, нарешті, погодилася вийти за мене заміж. Зірок з неба їй не обіцяв і в почуттях не клявся, але дав тверде слово: “Ти жодного разу в житті не зрониш сльози від образи, заподіяної мною”. Отак і живемо – в любові.
Марина ТЕРЕЩЕНКО – дев’ятикласниця з Мени:
– Моя думка: любов – то не пропозиція з боку хлопця “піти випити пива” або “класно провести час у знайомих на квартирі”. На жаль, наші хлопці тільки про це й думають, а от дарувати проліски і присвячувати вірші, навіть бодай просто прогуляти увесь вечір, тримаючись за руки, вони не вміють. Нецікаво… А ми, дівчата, все ж мріємо про справжнє почуття.
Баба Варка, яка любить багато говорити і про все має свою думку:
– Є добра нагода з’ясувати це саме сьогодні – на свято всіх закоханих.





Я вам пишу…

ВИ ЗАКОХАНІ? ДАРУЙТЕ “ВАЛЕНТИНКИ”!

У День святого Валентина кожен з нас має шанс відверто сказати (або нагадати) про свої симпатії та почуття. Нареченому(ній), дружині, чоловікові, коханці(цю), начальнику (буває і таке!) або непомітній, але такій обожнюваній персоні за сусіднім столом в офісі. І як добре, що кілька років тому комусь спало на думку святкувати 14 лютого День закоханих і у нашій країні.

Раз на рік

Та, в принципі, що там дорослим, вони вже вміють висловлювати свої почуття, навчилися не червоніти і не заїкатися, говорячи “про це”. Стандартний набір: квіти, “Шампанське”, цукерки, вечеря у ресторані – і все ясно. А як бути юним? Коли кишенькових грошей не вистачає ні на перше, ні на друге з третім (не кажучи вже про останнє!), а зізнатися у почуттях ой як треба! Колись наші ровесники запрошували у кіно і писали на уроках записки. Тепер у кіно не ходять, а от записки перетворилися на гарненькі листівки-сердечка, у яких хлопці і навіть дівчата один раз на рік – саме у День святого Валентина – мають повне право зізнатися у почуттях.

Підготовка

Ще коли працювала викладачем у школі, пам’ятаю, разом зі своїми вихованцями ретельно готувалися до 14 лютого. Не те, щоб якийсь особливий виховний зміст був у тому святі, але принаймні підлітки хоча б навчалися, як правильно і грамотно написати такий собі міні-лист-признання. За тиждень встановлювали у класі коробку на зразок поштової скриньки, куди тихцем-нишком вкидалися “Валентинки” (така ж скринька стояла і у вестибюлі школи).

Які там уроки?!

І ось нарешті 14 лютого! Свято всіх закоханих. Учителі навіть контрольних не планували на цей день, та й новим матеріалом намагалися не завантажувати. Які там уроки?! Хіба затримаються оті усі синуси-косинуси-інтеграли в голові у Васі, Жені чи Оксани? Адже листоноші з числа активістів цілий день розносять щасливим адресатам пачки нашкрябаних невпевненим почерком сердечок, шоколадки, цукерки і навіть квіти! “Ой, а Марині он скільки принесли зізнань!”, “А ота пихата Лєнка жодного не отримала – так їй і треба!” – пристрасті вирують, одні дівчата, зашарівшись, щасливо опускають очі, інші підкреслено байдуже рахують ворон за вікном. Що там підліткам, нам, педагогам, теж було цікаво, хоча всі оті зітхання-залицяння юних джентельменів та леді нам давно відомі.
І величезним сюрпризом було отримати з рук листоноші “Валентинку” від отого сором’язливого одинадцятикласника, що на кожному твоєму уроці сідав на першу парту і ловив кожне твоє слово, або від двієчника Сашка з восьмого “Б”, батька якого ти з маніакальною упертістю вже третій рік викликала до школи, але той так і не з’явився.
***
Отож пишіть “Валентинки”! Зізнавайтеся у своїх почуттях! І не думайте, що ця справа – лише для юних.

ІРИНА ПРИМАК.





Невідісланий лист

ТАК НІХТО НЕ КОХАВ

Світлана ЧИЧКАН народилася в Мені. Закінчила школу ім. Т.Г.Шевченка. Нині навчається на 3-му курсі філологічного факультету Ніжинського державного педуніверситету.

Я думала, що нічого до тебе не відчуваю. Ми розійшлися, але я не дуже через це переживала. Для мене головним було те, що ми залишилися друзями, гарними друзями. Ми спілкувалися, разом веселилися, і мені цього було достатньо. Аж поки декілька днів, навіть тижнів ми зовсім не бачилися, навіть не розмовляли. Ні, ми й далі залишалися друзями, але у кожного були свої проблеми, переживання. А потім я подзвонила тобі. Просто. Зненацька. Дізнатися, як твої справи. І твій голос перевернув усе в моєму серці. Я зрозуміла, що це все. Я лише дурила себе. Враз я зрозуміла, що ти – це втілення того, про що я мріяла. Коли я думаю про тебе, то мені просто добре. Я щаслива навіть від того, що ти мій друг. А коли я чую твій голос, бачу твої очі, усмішку, то мені більше нічого не потрібно. Я відчуваю себе найщасливішою дівчиною на світі. І мені байдуже, що ми не разом, що ти не кохаєш мене. Ти є. Може, не поряд, не зі мною, але є. І де б ти не був, я знаю, що я тебе кохаю, що для мене ти – як промінь сонця. Маленький шматочок щастя. І тільки від цього мені хочеться радіти життю, йти по ньому з усмішкою. Спасибі тобі за це, коханий.
P.S. Цього листа я тобі так і не відіслала. Чому? Чесно кажучи, не знаю. Може, не хотіла нав’язувати тобі свої почуття. А зараз, коли ми не спілкувалися майже два роки, побачивши тебе, я чомусь згадала про цей лист. І якщо ти зараз читаєш ці рядки, то знай, що ти досі живеш у моєму серці. Що й зараз я хочу, як колись, бачити твої очі, чути твій голос, відчувати смак твого поцілунку.
Знаєш, останнім часом я чомусь часто згадую, як ми з тобою танцювали посеред вулиці. А ти пам’ятаєш це? Мабуть, то був найщасливіший вечір у моєму житті.
Пробач мені, коханий, за всі ті проблеми, які я створювала тобі, за всі несказані слова, які так хотіло сказати тобі моє серце, і знай, що я тебе кохаю. Кохаю так, як ніхто на кохав.