Запитання тижня

ЧИ ПРОБУВАЛИ ВИ ПИСАТИ ВІРШІ?

Відповідають:

Василь Кіндратович НИКОН - колишній викладач Тернопільського педінституту, нині житель Блистови, пенсіонер:
- Колись пробував, ще до війни, коли був школярем. Писав лірику, вірші про природу та почуття. Складав віршовані рядки і до класної стінгазети. Давно то було, але деякі зошити з віршами і нині знаходжу у своїх архівах. А тепер лише інколи посилаю друзям, знайомим вітання у віршованій формі.
Ірина ТЕРЕЩЕНКО - жителька Мени:
- Ще в юності до мене почали приходити вірші. Особливо після того, як помер мій любий дідусь: я дуже тужила за ним, адже виросла фактично на його руках, отож і почуття це вилилося у вірші. Згодом і про кохання, як і всі, щось складала, пісні на свої вірші під гітару співала. А нині усі мої почуття - маленькій донечці.
Наталія Іванівна ТРАЛО - головний держподатінспектор групи громадських зв'язків та масово-роз'яснювальної роботи Менської МДПІ:
- Пробувала. Читачі "Нашого слова" інколи читають мої вірші, підписані псевдонімом. Чому так? Бо, на жаль, є люди, які, м'яко кажучи, не дуже розуміються в поезії, неадекватно реагують на написане. Це буває неприємно.
А взагалі - жіноча душа дуже спостережлива і вразлива. Часом побачиш таке, що не написати неможливо. Я особисто пишу у двох випадках: коли маю велику радість, або велику прикрість.
Михайло Феодосійович РОГОВИЙ - пенсіонер із Кукович:
- Якось от і не пробував, навіть і на думку не спадало. Хоча спричинитися таке й могло, адже були в мене на життєвому шляху, скажімо, цілина, армія. Не випало мені віршувати, не моє це. А от читати поезію люблю. І дуже.
Баба Варка, яка любить багато говорити і про все має свою думку:
- Головне, щоб поезія лунала у кожного в душі.





Корені родинного дерева

БУВ СОБІ ВОЛЬНИЙ КОЗАК ДЕНИС СУПРУН

А його далекий нащадок, наш сучасник, учитель Жовтневої школи О.М. Супрун узяв та й дослідив генеалогічне дерево свого роду, на що пішло цілих три роки. Зате вийшла книга-дослідження: "Краткая история и жизнеописание рода СУПРУНОВ, коему начало положено было славным казаком ДЕНИСОМ в год 1800". У самому низу титульної сторінки дрібненьким шрифтом вказано, що до друку рукопис підготувала у серпні 1992 року Раїса Миколаївна Кроха з Мени. Це вона й зателефонувала до редакції та й розповіла про існування цього унікального самодіяльного видання у двох десятках примірників.

І ось я в Жовтневому. За підказки доброї листоноші легко знаходжу потрібну садибу. Великий просторий двір, у глибині якого добротний ошатний дім, літня кухня, садок. У помешканні охайно, під стіною у світлиці тихо дрімає піаніно, поки його не розбудить хтось із трьох доньок, зі стіни споглядає гітара, то вже втіха господаря Олександра Миколайовича.
Донька його, Оля, скориставшись батьковими трудами, написала такий собі нарис - есе під назвою "Історія моєї родини" і виграла районний конкурс, а потім стала призером і обласного. Відтак отримала путівку до Артеку. Ось таким чином пра-пра-пра-прадід Денис допоміг через віки своїй пра-пра-пра-правнучці.
А у вітальні над столом висить невелика картина, виконана господарем. То генеалогічне дерево його роду. Малюнок і справді зображує розлоге крислате дерево, тільки якесь зимове - без листя. На товстелезному стовбурі напис: "Денис 1800 - 1880р." Далі дослідницька нитка родоводу Супрунів обривається. Втім заглянемо до вступу. Ось невеличкий витяг із нього.
Супруни були вільні люди - козаки. Немає достеменних відомостей, як і коли, і за яких обставин з'явилися вони в селі Бондарівка (Сосницький р-н. - авт.), але перший із них, кого ми знаємо, Денис, жив якраз тут. Тому всі представники Супрунового роду можуть з повним правом вважати Бондарівку своєю колискою. Хоча пріз-вище це в тамтешніх місцях не поширене. Відомо, що воно найчастіше зустрічається в середній і нижній течії Дніпра, і багато козаків Запорізької Січі називалися Супрунами.
Чи не цікаво? Запорізька Січ і раптом Бондарівка… А тут ще й Жовтневе. Як же потрапив наш сучасник до древньої Баби (так раніше називалося село)?
Був у Дениса з-поміж цілої купи нащадків онук Яків, котрий на свій розсуд, проти волі батька, вирішив оженитися на бідній дівчині. А треба сказати, всі Супруни жили заможно. Так от, коли батько відділяв Якова від свого обійстя, то й поскупився спересердя на проводжальне збіжжя. Мовляв, захотів бідної, то й сам живи в бідності. Що, зрештою, вже потім, на відміну від інших, і порятувало Якова від післяреволюційних репресій.
Так от, цей Яків, пра-дід автора згаданої книги, уже потім-потім і перейшов із сім'єю до батьків дружини, котрі мешкали у Жовтневому, тоді ще в Бабі.
Таким чином жив у Жовтневому дід Олександра Миколайовича - Олександр - і батько. Тепер тут живе він. Між іншим, усі інші представники роду, а їх на сьогодні відомо у межах 130 чоловік, живуть у містах. Є вони в Чернігові, Києві, Одесі, Москві, в Санкт-Петербурзі, Астрахані, Алма-Аті, Архангельську, Комсомольську-на-Амурі… Як кажуть, нашого цвіту по всьому світу.

В.ЧЕПУРНИЙ.





Есе: це було з моєю ріднею

ДЕНИСІВ ДЗВІН

Денис їхав по свого дзвона, по дорозі згадуючи, як він мало не побився із сільським старостою Царенком за право отримати дозвіл на оплату і виготовлення того дзвону.
Денис погодився на всі витрати, але лише за умови, що на дзвоні буде відлито його ім'я. Царенку так сподобалася ця ідея, що він і сам ладен був викласти будь-які гроші, але щоб на дзвоні було якраз його ім'я. Врешті-решт на своєму сході селяни вирі-шили, що право на замовлення отримає той, хто більше заплатить. Гору взяв Денис.
Аж ось і станція. Обабіч залізничної колії стоїть натовп, видніється великий ящик. Люди радісно збуджені. Після деякої метушні, дзвона завантажили на підводу, і повіз його Денис до села, до майдану, до нової, як копійка, церкви. Там обережно зсадили дзвона на землю. Ось Денис уже відриває дошки, і всі бачать золотавого красеня. Хтось уголос читає напис: "Супрун Денисяка - Михайлівській церкві. 1831р."
Денис блідне, рука міцно стискає сокиру. Він пильно оглядає натовп, і всі розуміють, кого він шукає. Старости немає. Постоявши трохи, роздумуючи, махнув рукою, і робота закипіла.
По часі дзвін уже був на дзвіниці. Денис прив'язав линву. Тричі перехрестився і… І над селом, над лісом, над луками і озерами полинула величава пісня дзвона, така ж могутня і прекрасна, як і сам Денис. Груди йому розпирає від незвіданих почуттів, і здається, що разом із піснею лине над землею і він сам. І цієї миті він готовий навіть обійняти і розцілувати капосного Царенка, котрий отак із ним "пожартував". Адже це він замовив напис на дзвоні і тим помстився Денису.
***
1962 року Денисів дзвін зняли і відвезли з Бондарівки до Сосниці, де його слід і загубився. А Дениса поза очі так і прозивали - Денисяка.

ОЛЯ СУПРУН.



ЧЕРВОНІ ЯБЛУКА

Сьогодні випав сніг - льодок легкий на річці,
Усе замерзло, почорніло, відцвіло.
А яблука червоні, що лежать в повітці,
Ще зберігають літнєє тепло.
Я глянула на ті плоди червоні,
Налиті сонцем, медом і теплом,
Вони зігріли враз мої долоні,
В лице війнули літнім джерелом.
Б'юсь об заклад, що ти цього не знаєш,
Тебе давно нема, неначе й не було.
Ти десь давним-давно другу кохаєш,
А моє серце зберіга твоє тепло…



ОЖИНА

Коханий мій, ти десь летиш в світах,
Весь час в дорозі - ніколи спочити.
Такий швидкий, мов перелітний птах -
Нема часу в житті й поговорити.
Я б розказала казку про ті дні,
Коли Бог дав дивитись в твої очі,
Про ті солодкі миті уві сні,
Коли наснишся ти і я захочу
Хоч на хвилинку зупинити час,
Сказать тобі прості слова любові,
Допоки в небі місяць не погас
І ще палають зорі світанкові…
Твоїх очей ожиновий туман
Простеле у душі надій стежину…
Кохання пізнє - біль душевних ран,
Немов осіння ягода ожина.

КАТЕРИНА БЕЗКОРОВАЙНА.



МОЄ ЗАДЕСЕННЯ

Моє Задесення, маленька моя батьківщино.
Свистять заметілі чи спать не дають солов'ї.
Як води в долину, до тебе думками я лину.
І радість, і біль твій - то радощі й болі мої.
Мене зачекались над шляхом діброва зелена
І скупані сонцем сади у рожевім маю.
Немов наречена, містечко під назвою Мена
Із весен юначих вдивляється в долю мою.
Сюди поспішаю - не в пишні Парижі чи Відні,
Де спіле колосся гойда, мов колиску, блакить.
Яке тут привілля! Які у нас люди привітні!
Як бучно під осінь наш край весіллями дзвенить!
Ці плеса і луки
Залишити напризволяще не зможу ніколи.
Вертатись до них буду знов.
Моє Задесення!
Ти все, що є в серці найкраще,
І перша й остання моя найсвятіша любов.

МИХАЙЛО КУШНІРЕНКО.



ХТО НЕ ЧУВ СОЛОВ'ЇВ…

Хто не чув солов'їв, той не знає травневих світанків,
Той коханим не був, той в цілунках горіти не міг.
Той не знає краси й неповторності тиші тих ранків,
Коли краплі роси в трави ляжуть кришталем до ніг.
Хто не чув солов'їв, той не бачив природу в буянні,
Той не чув, коли сад щось гомонить-шумить з вітерцем.
Той не зна блискавиць, що бувають у небі ізрання,
І коли теплий дощ окропляє коханій лице.
Хто не чув солов'їв, той не знатиме щастя в сп'янінні
Від казковості співу, неповторності запахів квіт.
Я б хотів, щоб усі мали змогу, талан і уміння
Віднайти всю красу, чим багаті природа і світ.

ФЕДІР ЛАВРІНЕНКО.



БАТЕЧКІВ СИНОЧОК

Поступаю в інститут я, не знавши нічого,
Та мій батько був проректор інституту того.
В результаті мені ставлять відмінні оцінки,
А хто проти - геть з роботи, підбирать скоринки.
Це отак я прокладав у світ знань дорогу,
Й був собі з професорами на коротку ногу.
Та ученого вітця за хабар спіймали
І з великим вельми тріском з роботи прогнали.

***
От на лекції сиджу я, ледь не зомліваю,
Теми я згадать не можу, бо її не знаю.
Прочитав я із розгону половину книжки,
Але марно, в голові - усе вперемішку.
Всівся я в останній ряд і молюся Богу,
"Голопупенко, до дошки!" - гаркнув голос строгий.
От стою я біля дошки, як на ешафоті,
Захрипіло мені в горлі, пересохло в роті.
Викладач послухав трохи, що я там мугикав,
Та й рішив, що я напився і не в'яжу лика.
Дуже мене лаяли й бараном назвали,
Й врешті-решт із інституту взагалі прогнали.
Що ж лишалось - і пішов я рибу продавати,
Та ніхто ж бо не хотів її купувати.
А відтак і рибна "точка" швидко збанкрутіла,
І я знову залишився без всякого діла.
Смокчу з голоду я палець та лікті кусаю
І по давньому життю я лишень зітхаю.

ІРИНА БРЕУС.