Запитання тижня

ГАРНІ ДОРОГИ - ЦЕ РЕАЛЬНО?

Відповідають:

Сергій Васильович ПОСУДЕВСЬКИЙ - головний інженер Менської філії ДП "Чернігів-ський облавтодор":
- Цілком реально. Єдине, що потрібно для цього - достатнє фінансування, і перш за все - з боку держави. І хоч власники автотранспорту сплачують певні податки, але скільки ж їх, тих грошей, повертається назад у район? Копійки у порівнянні з сумою, необхідною для підтримання доріг у нормальному стані. І ще. Хіба нашим людям нормальні шляхи забезпечиш? Якщо, приміром, не встигли встановити нові сигнальні стовпчики, а їх уже поцупили…
Олексій Іванович ПЕРЕГУДА - житель Мени, власник автомобіля:
- У нас - ні. Ото хіба десь у столиці, там і на сучасних іномарках їздити можна, а тут, у провінції, будь-яку нову машину розгепаєш, варто лише у віддалені села поїхати. І нема надії на те, що колись ми будемо мчати по швидкісних автобанах.
Андрій Михайлович ЮЩЕНКО - завідувач відділом містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства райдерж-адміністрації:
- Загалом-то реально. Але все залежить від фінансів. І навіть якщо вони й знайдуться, то потрібні новітні технології, щоб автотранспорт не розбивав доріг. Та ще оті важкотонажні фури. Як пройде яка, так у людей у хатах посуд скаче. З них треба брати платню за проїзд через Мену.
Борис Андрійович КИРИНДАСЬ - депутат районної ради:
- У гарні дороги треба вкласти і гарні гроші. А це нереально, аби всі шляхи були в ідеальному стані. Але ж можна, приміром, по сільських вулицях пустити грейдера, аби зарівняти вибоїни і ями на грунтових дорогах. На це великих грошей не треба. Наприклад, в Осьмаках люди не знають, за який паркан триматися, ідучи розбитими вулицями. А як покійника проводжають в останню путь такими дорогами - просто біда.
Світлана Вікторівна МОРОЗОВА - працівник сільгоспкооперативу "Куковицький":
- Моя думка така. Якщо вже збудували нову дорогу, то треба її і підтримувати, ремонтувати вчасно. А то як стануть вибоїни в коліно - спробуй-но її до ладу довести, скільки на це грошей треба. Уявіть, якби дім, у якому живемо, не підтримували, не фарбували роками - на що він був би схожий? Те ж саме і з дорогами. Треба вміти берегти дороги і хотіти це робити.
Баба Варка, яка любить багато говорити і про все має свою думку:
- Скоро будуть машини без коліс і ніякі асфальти не знадобляться.





26 жовтня - День автомобіліста і дорожника

І НА КОРДОНІ ЇМ Є РОБОТА

Закритому акціонерному товариству "Менське ШРБУ№82" у цьому році виповнюється тридцять років. Були за цей час різні форми власності, але заняття колектив завжди мав одне: будувати і ремонтувати дороги. Напередодні професійного свята кореспондент "Нашого слова" мав бесіду з директором ЗАТ О.М.ТИШИНОЮ.

Інтерв'ю з приводу

- Олександре Михайловичу, нинішній рік для очолюваного Вами колективу був успішним?
- Судіть самі. Торік ми освоїли 4,5 мільйона гривень капіталовкладень, а нинішнього уже майже п'ять мільйонів. Але ж до кінця року ще час є…
- І що це була за робота? Де?
- Впорядковували територію Новгород-Сіверських центральної райлікарні, гімназії. Ремонтували дорогу на кордоні з Росією.
- А вдома, у своєму районі щось будували чи ремонтували?
- Аякже. Полагодили асфальтівку по вулиці Пролетарській, що в Мені, а також поклали тверде покриття по Яблуневій, Індустріальній… Робимо і ямкові ремонти вулиць міста. Замовником є міська рада. Зараз зайняті на ремонті дороги від Березни до Миколаївки. Гроші є. Сподіваюсь, що до кінця нинішнього року з цим об'єктом справимося.
- Люди в колективі надійні?
- Першим моїм помічником, справжнім знавцем своєї справи є головний інженер Олександр Олексійович Коноваленко. Задоволений я ставленням до своїх обов'язків майстра Анатолія Афонійовича Корнієвського. Добре працюють робітники ЗАТ Микола Іванович Чичкан, Дмитро Іванович Плющ, Микола Михайлович Гапон, Сергій Валерійович Масалико, Володимир Олександрович Литвин та інші. Всього ж у нас працює близько ста чоловік. Колектив працьовитий, злагоджений. Тому і замовлень завжди вистачає.
- А що у перспективі?
- Наступного року будемо газифікувати асфальтовий завод, адміні-стративне приміщення. Є проект, напрацювання. Не буде уже шкідливих викидів від заводу в атмосферу, зникнуть, сподіваюсь, конфлікти з екологічною службою району.
- Окрім асфальтового заводу, ЗАТ має додаткові промисли?
- Продаємо населенню та юридичним особам пісок, щебінь, асфальт. Є у нас невеликий магазин "Ромашка", який обслуговує, переважно, свій колектив.
- Цікаво, скільки акціонерів у товаристві і як Ви з ними розраховуєтесь?
- Усіх їх є 330. На загальних зборах вирішили дивіденди направляти на розвиток підприємства. Що ми і робимо. У переддень нашого професійного свята зичу і акціонерам, і трудовому колективу благополуччя, здоров'я, злагоди в родинах.

Р.МИХАЙЛЕНКО.





"Золоті" кілометри

РАЗ ЯМКА, ДВА КАНАВА…

Щоб їх ліквідувати, грошей необхідно чимало. А скільки? Скільки у нас у районі доріг, що потребують ремонту? І капітального, і хоча б ямкового?

Про це знають у Менській філії ДП "Чернігівський облавтодор", що займається утриманням автошляхів у нормальному стані (ямковим ремонтом, обкошуванням узбіч, встановленням дорожніх знаків). Туди і звертаємося.
Виявляється, на проведення поточного ямкового ремонту 1 кв. м твердого покриття, необхідно витратити 21,5 грн. Більш якісний ремонт значно дорожчий: так званий середній ремонт 1 км дороги коштує до 129 тис. грн. Уявляєте? Це при тому, що, приміром, за жовтень райавтодорівці отримали лише 24 тис. грн.: 17,4 тис. грн. на ремонт шляху державного сполучення і 6,6 тис. грн. - районного.
П'ятдесят відсотків доріг на Менщині знаходяться у жалюгідному стані, тож провести тільки ямковий ремонт - все одно, що дати голодному понюхати смаженю і забрати її назад. Узяти хоча б дорогу від Березни до Бігача (15,7 км), або від Березни до Ленінівки (10 км), від Мени до Максаків (11,4 км), відрізок на шляху Щорс - Березна (2 км).
***
По Менщині пролягли:
- 53,4 км загальнодержавної дороги (Чернігів - Мена - Сосниця - Новгород-Сіверський - Грем'яч);
- 16 км територіальних доріг (Мена - Корюківка та Щорс - Березна);
- 195,2 км доріг районного сполучення;
- 41 км доріг сільського сполучення.

І.ПРИМАК.

Фото Т.ВОЛЕВАЧ.





За кермом

ВІДВОЮВАВШИ ХЛІБ У ЦІЛИННОМУ КАЗАХСТАНІ, СОЛДАТИ ПІШЛИ В БІЙ ЗА ЦУКРОВІ БУРЯКИ У ЧЕРКАСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Його УАЗ вирулює на головну дорогу в Мені кожного ранку майже хвилина в хвилину. Микола Васильович Радіонов - персональний шофер начальника Менської пересувної шляхової механізованої колони. Але, ясна річ, не тільки начальника він возить. За день виконує безліч доручень. І орієнтується у виробничому процесі бездоганно.

Сало - сила…

Закінчивши сім класів Волосківської школи, зовсім юний Микола пішов працювати до колгоспу. Став помічником тракториста чи, простіше кажучи, причіплювачем. Старанного юнака швидко помітили і невдовзі направили на навчання до Ріпкинського училища механізації.
Навчався так само старанно, як і працював. У вільні від занять дні приїздив додому: допомогти матері (батька забрала війна) та взяти на дорогу таку-сяку торбу. Правда тоді в моді були невеличкі коричневі чемоданчики. Ото з тим чемоданчиком і сталася така собі придибенція.
Стояв якось він у Волосківцях на автобус до Ріпок. А один хлопець із Степанівки їхав зовсім в інший бік.
- Дістався я до своїх Ріпок, - пригадує Микола Васильович, - їсти хочу - шкіра рипить. Ну, думаю, хоч сала з цибулею пожую на сон грядущий. До чемоданчика - та й застиг знічено: якісь рукавички, фотоапарат, ще якийся дріб'язок… Оце з'їв. Фотоапарат-то річ гарна й дорога, та тільки ж його не вкусиш, зрештою, і користуватися я ним не вмів. Пуста забавка. Та згадав я того степанівського хлопця. Через місяць зустрілися. Віддав я йому все. А от сало він моє з'їв.

З трактора
на машину

Тракторист з Миколи вийшов нівроку. Але захотів освоїти ще й машину. Так і опинився в Чернігові на чотиримісячних шоферських курсах. А там і час до війська підоспів. Був то 1962 рік.
Служити потрапив наш герой у Лубни, як жартує він сам, тутечки за городами. Закріпили за ним дві вантажні машини: ЗІЛ-157 і тентований ГАЗ-63. Себто, щоб і вантажі возив, і людей. Власне, як казав старшина, щоб служба медом не здавалась.
1964 року, на початку літа, завантажили їхній автобат з усією амуніцією на платформи та й відправили ешелоном до Казахстану. То була десята річниця початку освоєння цілини. А що солдатики на хлібозаготівлі працювали на совість, то і їх поруч з цивільними було нагороджено ювілейними медалями. Є така і в Миколи Васильовича. А ще, відзначивши трудову завзятість, їх перекидають до Черкаської області на збирання цукрових буряків. Правда, медалей не давали.

Людей возити - це не дрова

Звільнившись у запас, іде вчорашній солдат шоферувати на торфопідприємство, що в нашому Прогресі. Довірили йому робітників підвозити на роботу й з роботи, аж із Корюківського району. Кажу "аж", бо доводилося йому їздити переважно по бездоріжжю, та ще й дрімучими лісами. Мабуть, через це й сказав йому завгар, вручаючи ключі від всюдихода ГАЗ-63: "Гляди ж мені, людей возитимеш, не дрова".
Отак і промайнули два роки. А потім перейшов до Менської автоколони, де йому зразу довірили пасажирського "Аполона". Був такий невеличкий автобус КАВЗ, а чому його таким гучним іменем нарекли, так, певне, того не знають і самі ті, хто таке вигадав. Власне, той автобусик тільки по району й ходив. Але згодом дають сумлінному водієві шикарного "Туриста" - останній гук тодішньої автобусної моди. Отут уже відкрилися маршрутні обшири: Сосниця - Київ, Мена - Київ, Мена - Гомель… і в усі кінці світу. І так цілих двадцять років! І без будь-яких інцидентів чи з пасажирами, чи на дорогах.
За тими рейсами не помітив, як і обидві дочки виросли. А це вже онуками тішиться, четверо їх. Ото й жигуля свого зятеві віддав, хай онуків катає.

В.ЧЕПУРНИЙ.

На знімку: М.В.Радіонов. Фото автора.