ТИЖДЕНЬ

ЩОБ БАТЬКАМ ВІД ДІТЕЙ - РАДІСТЬ

Сьогоднішньої суботи день народився о 6 год. 51 хв. За обрій сонце сховається о 18.46. Дні коротшають стрімко - осінь диктує свої права. І задощить, і заморозки, і холодні вітри - на все вона багата.
Але то - у природі так: за осінню настане зима, а тоді - дві прекрасні теплі пори року. У людській же душі зміни настають незалежно від того, що за вікном - сонце чи сніг. Настрій, добробут, щастя плекаємо, як можемо, самі.
А якщо не хочемо? Добровільно тікаємо від роботи, навчання, їмо хліб батька-матері, ще й примушуємо їх горювати за нашу ж таки розхлябаність.
Днями до мене звернулася знана в місті, порядна жінка, багатодітна мама. Один з її синів, випускник вузу, відмовився їхати на останню екзаменаційну сесію. Мотиви? Та краще ж гуляти, спати досхочу і... "сідати на голку". Бо як же без кайфу?
Мама у розпачі, сім'я теж. А настане мить, коли син зрозуміє, що молоді літа прожив не так. Але чи не запізно настане каяття? Життя наше…
У пологовому відділенні центральної райлікарні за тиждень, що минає, народилося четверо малят: усі хлопчики. Нехай ростуть на радість батькам.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО.





ТУРИСТИЧНИМИ МАРШРУТАМИ

НА ПАМІРІ ВІДБИВАЛИСЯ ВІД СОБАЦЮР, А В КАРАКУМАХ ПОТЕРПАЛИ ВІД СПРАГИ

Олександр Кузуб вважає, що туризм - це не просто захоплення, а стиль життя. І - робота. Бо працює Олександр організатором походів при районному Центрі дитячої та юнацької творчості. Туристичного "стажу" має до двадцяти років. З рюкзаком та палаткою пройшов тисячі кілометрів, прокладав маршрути практично в усіх республіках колишнього Союзу на Памірі, Південному Уралі, у Середній Азії, Прибалтиці, Карпатах та Криму.

- Ми, організатори походів, перш ніж повести дітей, повинні самі досконало розробити маршрут, пройти по ньому, передбачити усі ймовірні і неймовірні ситуації. Отак палатки, амуніцію, припаси - на спину і - вперед за компасом, - розповідає Олександр Кузуб.
- І не набридає ото тижнями бродити лісами-горами? Без теплого ліжка і гарячого душу?
- У кожному поході трапляються свої приколи, і повертаємося ми завжди з таким багажем вражень, що про труднощі і не згадуємо. А щодо душу, так ми, українці, завжди знайдемо де помитися. Он, пам'ятаю, на Уралі якось таку сауну влаштували, що куди там! Наклали гору каміння, грубку змайстрували, "нажарили" (уся ця баня тентом накрита). Ото розпечемося до нестями - і шубовсь у крижану гірську річку. Екстріму вистачало. На Памір коли ходили, то підіймалися в гори на висоту чотирьох тисяч метрів, а там такі вітрюгани! І мінус три градуси: починаємо сьорбати юшку - язик обпікаємо, а через кілька хвилин, доїдаючи, крижаний обідок зі стін тарілки обшкрябуємо.
Там же, на Памірі, якось довелося нашим хлопцям відбиватися від собак-пастухів, що череду стерегли. Один з них, біолог, пішов рослини для гербарію збирати, та так захопився, що не помітив, як двоє собацюр без вух та хвостів - кожна з добряче теля - наче з неба звалилися, понеслися на бідолаху. Олександр згадує, що рішення довелося приймати миттєво: кинув кружку з чаєм - і давай перехоплювати собак! Пізніше, оговтавшись, злякався свого вчинку, а в ту мить і не замислювався. А собацюри… злякалися агресії людини і з несподіванки втекли.
Взагалі у таких походах, в екстремальних обставинах люди показують своє справжнє обличчя - заяложена, але вічна аксіома. У пісках Каракумів доводилося ділити воду - по кришечці із фляги на добу одній людині. Хтось із хлопців, коли дійшла черга пити з його фляги, запротестував: "Моя! Я її ніс!" Потім вибачався, мовляв, не те мав на увазі…
- Де б ми не були, чи в Прибалтиці, чи на Уралі - скрізь місцеве населення зустрічало нас гостинно, - зауважує Олександр, - особливо у Середній Азії. Родини там великі, дружні, що цікаво - практично у кожній по десять дітей. Отак до одних зайшли - десять, до других, третіх - теж. За кожну дочку батьки мали мінімум до десяти тисяч рублів калиму (як заміж віддавали), а в багатих сім'ях - і до ста тисяч. Ще двадцять років тому доводилося спостерігати, як іде по вулиці розкішна красуня, а за нею - охорона. Дивувалися.
Це лише окремі уривки зі спогадів про походи, а скільки їх було, тих маршрутів…
- Бувало, у Криму (а був я там 25 разів), ідем знайомою стежкою і вкотре наступаєш на той же камінь, що й минулого року спіткнувся об нього. А дітям же це вперше. І мимоволі переймаюся їх захопленням.
До речі, менським юним туристам поталанило - у місті працюють аж три інспектори шкільного туризму, і щороку вони водять численні групи у походи по Криму, Карпатах, пливуть по Сейму і Десні.

І.ПРИМАК.





ВИТОКИ

ХОРОБОР - ЛІТОПИСНЕ МІСТО

На території селища міського типу Макошине знаходиться давнє городище міста Хоробор, якому в цьому році виповнюється 850 років. "Чернігівське земляцтво" в Києві проявило ініціативу у відзначенні цієї славної історичної дати.

Відомо, що вік міста чи села обчислюється від першої згадки в літописах або інших історичних документах. Хоробор згадується 1153 роком (XII століттям) у літописі Руському за Іпатіївським списком: "Святослав Ольгович князь Новгородсеверский скупяся сошлись с Изяславом Давидовичем князем Черниговским у Хоробря и утвердишися яко же за один муж быти и целовавше межи собо крест" (Собр. л. 2, 73). Другий раз літопис згадує Хоробор у 1158 р., коли княгиня Ізяслава Давидовича їхала в Переславль через Хоробор.
В останній раз до татарщини зустрічається воно в літопису в 1234 р. В той час кн. Данило Галицький, втрутившись у сварку Київського князя з князем Михайлом Чернігівським, "поидоша пленячи землю, поимаша грады многи по Десне, туже взяша и Хоробор и Сосницу и Сновеск" (Собр. л. 2, 173).
Багато істориків, археологів, дослідників, краєзнавців висували різні версії географічного розташування літописного міста Хоробор (Макошине, Короп, Хоробичі на Городнянщині, Мена та ін.). Більш доказовим залишилось Макошинське городище на південно-східній околиці сучасного смт Макошине нашого району, де і встановлено державний охоронний пам'ятний знак.
Назва "Хоробор" походить від двох загально-слов'янських слів: хоробрий і борь (борьба, бороти, брань) - хоробрий у борні. Цим і заслужило древнє місто таку славну назву.
Цей висновок опирається також на міркування Філарета (Гумілевського) в "Черниговських епархиальных известиях" №21, 1872, с. 446: "Хоробор был пограничным городом… Такое положение его, конечно, требовало того, чтобы во время частых междуособий в нем были люди, готовые и способные отражать нападения близкого неприятеля. Итак, по всей вероятности, при самом основании Хоробора в нем поселены были люди испытанной храбрости, да и после то же количество поддерживалось в нем. Это-то и оставило за местом поселения название "Хоробора", городка хоробрых, или храбрых".
Хоробор, мабуть, був заснований ще при князі Володимирі, який зміц-нював кордони Київської Русі на півдні і сході від нападів кочівників. Кінець першого тисячоліття - це епоха виходу на світову історичну арену слов'янських союзів племен, у тому числі і сіверян, активного освоєння ними нових територій.
Більшість давніх селищ і городищ розташовувалась у Подесенні впродовж терас Десни і її притоків, обмежених ярами і балками. Хоробор був побудований на правому березі Десни на мису між її притоками Бобрик і Хоробор. Тут був бір, де росли дуби та інші дерева. Місто було обнесене дерев'яноземляними валами з острогом. Воно складалося з двох частин: центральної, укріпленої валами та ровами - дитинця (замка) та посаду, або предграддя, що розташовувалось поруч з дитинцем, де жив феодал з військом.
Філарет
(Гумілевський) писав про це місто: "Великое городище названием своим указывает на то, что здесь было место великого города, сильного и обширного укрепления, с великим числом жителей, или же на то, что великое городище было местом жертвоприношений великому Макошу".
Давньоруські міста Чернігово-Сіверського князівства носили аграрно-ремісничий характер. Вони перетворювались у феодальні центри дрібного виробництва і тор-гівлі. Міське ремесло досягло великих успіхів у другій половині XII ст. і в техніці, і в художньому удосконаленні. Все це характерно і для Хоробора. Взагалі треба сказати, трохи забігаючи наперед, що по прямій на 20 км Подесення від слобідської Буримки і до Максаків, тут було два "городки", три "селища", а потім три монастирі - всі з активною життєдіяльністю.
З розвитком феодальних відносин, місцевих ринків проходить роздріблення князівств Київської Русі, в тому числі і Чернігово-Сіверщини, на окремі самостійні землеволодіння (волості) або удільні князівства з міжусобною боротьбою. Відомо, що до монголо-татарської навали Меною і Хоробором володів боярин Феодосій.
У 1239 р. орди монголо-татарського хана Мегу (полководець хана Батия) захопили і зруйнували місто Хоробор, яке так і не змогло встати з попелища. Коло нього поступово складалось селище Макошине.
Його назва походить від імені язичницького бога родючості і плодючості Макоша, дерев'яна статуя якого ще довго після введення християнства стояла над Десною і якій поклонялись, особливо жінки.
Пізніше, з поступовим відродженням краю за історичними джерелами Меною і Макошиним володіли князі Глинські з охристиянених татар, відомо також ім'я Урустая, князя Менського.

Д.КАЛІБАБА.

На знімках: пам'ятний знак макошинського городища. ФОТО В.ЧЕПУРНОГО.