Тиждень

ПОРАДІЙМО ЗА СУСІДІВ

Новгород-Сіверський, у якому я побувала цими днями, приємно мене вразив. Це містечко нагадувало будівельний майданчик: комунальники прокладали новий водогін і каналізацію, виблискував проти сонця склом і пластиком новозбудований залізничний вокзал. Велика бригада будівельників (як згодом я дізналась, тільки на реконструкції центральної райлікарні працювала 21 будівельна організація з Києва, Чернігова та інших міст України) опоряджувала районну гімназію, Спасо-Преображенський монастир… Жваво йшли роботи і на реконструкції загальноосвітньої школи-інтернату імені К.Д.Ушинського, на базі якої, згідно Указу Президента України Л.Д.Кучми, буде створено державну гімназію для обдарованих дітей.
Новгород-Сіверський потопає в квітах. Вулиці чисті, без вибоїн і ям. Пам'ятники, історичні місця доглянуті.
Я щиро, від душі, позаздрила нашим північним сусідам - новгород-сіверцям, чайкінцям, семенівцям, що мають такого земляка - Леоніда Даниловича Кучму. У автобусі, в якому я їхала, на базарі, у черзі в Ощадбанку люди жваво обговорювали зміни у своєму місті і дякували Президенту, який ось так турбується про них.
Завтра - найбільше державне свято. Зустріньмо його гідно. Привітаймо новонароджених - їх за минулий тиждень народилося дев'ятеро: 4 хлопчиків і 5 дівчаток. А сонце сьогодні зійшло о 5 год. 58 хв. Зайде о 20.03. Дні коротшають - на порозі осінь.

РАЇСА МИХАЙЛЕНКО



СПАС - ТО СПАСІННЯ

Майже півтора десятка років минуло відтоді, як на Чернігівщину прибув відправляти службу Божу Василь Дендак. Зараз він - Благочинний храмів Менського округу, митрофорний протоієрей. Три роки тому він купив бджолину сім'ю у Ленінівці - далося взнаки прадідівське коріння, з'явилося бажання зайнятися бджолярством. Нині пасіка Василя Ілліча нараховує 14 бджолосімей. Мед не продає, хоч і "урожай" має непоганий: торік накачав шестеро відер, цього літа - троє. Благочинний щедро ділиться солодким делікатесом з друзями, прихожанами, знайомими.
Цей знімок зроблено за день до Спасу. Медового Спасу. Це свято уособлює в собі, звичайно, високе, духовне, святе і разом з тим - земне, одвічне: людську працю і її результат.
На знімку: Благочинний храмів Менського округу Василь Дендак біля власної пасіки.

Фото Р. Михайленко.





Отак би всім

У СК "КУКОВИЦЬКИЙ" МАЮТЬ НАЙВИЩУ ВРОЖАЙНІСТЬ ЗЕРНОВИХ

На полях господарства нині працюють вісім комбайнів, ще два - обмолочують приватні городи куковичан (по 1,5 грн. за гектар у рахунок паю), працюють у Котичці і Остапівці.

Головного агронома ск "Куковицький" С.М.Нужняка ми відшукали аж на так званій "Курській дузі" - так у народі називають поля поблизу Макошине, де куковицьке господарство орендує землі. Вісім комбайнів саме виходили в загінку.
- Закінчуємо збирання вівса на площі 251 гектар, - пояснює Сергій Миколайович, - урожайність складає до 28 ц/га. У поле щодня виходить шість "Нив" та два "Дони". Комбайнери молотять з десятої ранку і до восьмої вечора. Обідають тут же, на робочому місці - страви доставляють з їдальні сільгоспкооперативу.
- А як пшениця, жито? Вже обмолотили?
- Так, зібрали жито на площі 213 гектарів (врожайність склала 33 центнери з гектара), озиму пшеницю - на 311 га (22 ц/га), ячмінь - на 104 га (18 ц/га), горох - на 26 га (24,5 ц/га), а ще раніше зібрали з 23 гектарів льон. До речі, більш-менш нормальну тресту отримали, незважаючи на посушливий червень.
- Що в найближчих планах?
- Залишилося зібрати просо і гречку - по 18 гектарів, вику на 40 гектарах та люпин на 21-му. Ось-ось почнемо сіяти ріпак на 50 га.
- Але ж минулої зими по району вимерз практично увесь озимий ріпак?
- Так, у нашому господарстві також, навесні всі 105 гектарів пересіяли вівсом. Але ж рік на рік не припадає. Все одно вирощування ріпаку - справа вигідна. До того ж, у нашому господарстві є власна олійниця, то будемо бити олію, продавати населенню.

І. ПРИМАК.

Фото автора.





Доля

САМОТА ВІКТОР ГУБКО ДВА РОКИ ТОМУ ПОХОВАВ КОХАНУ ДРУЖИНУ ОЛЮ, ЗАЛИШИВШИСЬ ІЗ ДВОМА СИНАМИ

Відійшла Ольга Іванівна, акушерка Березнянської райсільлікарні №1, на вічний спокій 13 червня 2001 року. Хворобу мала невиліковну: дісталася по спадковості. А так хотіла жити, боролася за кожний світлий день на цьому світі - голодувала, очищала організм, дотримувалася дієти… Скількох своїх і столичних лікарів відвідала, скільки медичної літератури перечитала! Не допомогло ніщо. На жаль…

Без мами

Сашко тоді вчився у Чернігівському педагогічному університеті. А менший, Сергій, був випускником місцевої школи… І того червневого дня вони враз осиротіли. У горі була не лише їхня родина, а й уся Березна. Ольгу Іванівну любили і цінували. Усі жителі селища. Серед дня і серед ночі бігла, летіла, мов на крилах, до хворого. Навіть пологи приймала у породіль у них вдома. Усього було… Проводжало в останню путь її багато людей, говорили теплі слова у пам'ять про неї, квіти, вінки клали на свіжу могилу…
А через тиждень після похорону у Сергія був випускний. Пішов на нього батько Віктор Васильович. Вітав сина із закінченням школи, а сам як не намагався, не міг стримати сліз: "Кріпімося, синку! Я тепер тобі і за маму, і за татка. Не пропадемо. Вчись далі".
І пощастило хлопцеві - вступив до Чернігівського механіко-технологічного технікуму, по держзамовленню. Отож, за навчання платити не треба.
Батько хлопців працює завідувачем майстернею ВАТ "Агротехсервіс", має власного трактора, підробляє ним. Та і пенсію за померлу матір отримували. Так вчились і жили.

Як у людей

У Губків - хороший добротний дім у центрі селища.
- Будували ми його з покійною Олею п'ять років, а бути в ньому хазяйкою їй судилося шість літ, - каже Віктор Васильович.
Дітей Губки гарних виховали. З дитинства привчені до всякої домашньої роботи.
І зараз, зоставшись без жіночих рук, нічого не запустили. Як і раніше, у дворі, на городі і в оселі - порядок. Тримають Губки порося, кролів, курей.
- Інакше не можна, - розмірковує Віктор Васильович. - Ось старший син цього року закінчив навчання, шукає роботу, як пощастить - на свій хліб перейде. А меншому треба щось у сумку класти. Хіба на базарі накупуєшся? Хто вчив дітей, той знає, що їх треба і зустріти, і провести. Обробляємо город усі разом. Я ще людям кому що привезу чи виорю - маю копійку. Сусіди молоко дають - відробляю трактором. Так і живемо. Ніби не гірше від людей - усе у нас є. Ось зараз сезон консервування, то познаходив Олині записнички з рецептами та й закриваю все, що на городі виросло, з ягід варення понаварював.
- Я на власному горі пересвідчився, що чоловіку під силу виконувати будь-яку жіночу роботу - випрати, пропилососити, борщ зварити, ґудзика пришити… Треба просто хотіти це робити, - каже В.В.Губко. - І нехай прочитають мої слова ті чоловіки, котрі мають дружин, але не хочуть допомагати їм: цінуйте, бережіть своїх коханих, доки вони поряд з вами.

Душа болить, а серце - плаче

- 13 червня виповнилось два роки, як не стало Олі, - каже Віктор Васильович. - Прийшли цього дня до неї на могилу її колеги, подруги. Стояли ми всі у задумі, у горі, згадували її, плакали. Але Олю не підняти, не оживити. І як важко це усвідомлювати.
- А не думали про те, аби якусь добру жінку в свій дім запросити? - запитую. - Вам же тільки 50…
- Я бачив, як мій батько після смерті матері іншу для себе обрав. Не те. І тесть вдівцем зостався, то в чарку добряче заглядав. Ні, перше воно і є перше: почуття, розуміння, кохання. Моєму старшому сину вже 24 роки, зустрічається з дівчиною, може, і невісткою буде. Та чи житимуть вони зі мною? Життя покаже. Якби я зустрів таку, як моя Оля була, то ще б подумав: пускати її в своє серце чи ні. А воно ще в мене так болить! І душа ніяк не заспокоїться від туги. Якби не сини, не знаю чи й жив би на цім світі - помер би від самоти і горя. А так щодня турботи і житейські проблеми витісняють погані думки, примушують дивитися на сонце, небо, землю і людей.
…Я познайомилась і бесідувала з Віктором Васильовичем 21 липня. Саме цього дня його Ользі Іванівні виповнилося б 49 років…

Р. МИХАЙЛЕНКО.

Фото автора.





ІНТЕРВ'Ю З ПРИВОДУ

"СУЗІР'ЯНКА" ЛЮДА БОЮН З МЕНИ ПОБУВАЛА В "АРТЕКУ"

Дев'ятикласниця районної гімназії Людмила Боюн уже четвертий рік є членом Українського молодіжного аерокосмічного об'єднання "Сузір'я", правління якого очолює народний депутат України Олег Петров. З 15 липня по 4 серпня цього року Людмила відпочивала у молодіжному дитячому центрі "Артек". Кореспондент "Нашого слова" зустрівся з дівчиною.

- Людо, що найбільше запам'яталось у всесвітньовідомій здравниці?
- Ой, не знаю навіть що вирізнити. За час, протягом якого я відпочивала, було організовано стільки всього цікавого і незвичайного. Хіба я забуду посвячення у юнги космофлоту, на якому мене було обрано лідером "Галактики"? Або змагання по запуску ракети у ракетній лабораторії, де я посіла перше місце: моя ракета найдовше протрималась у повітрі - 20 секунд, тоді як в інших - 16 - 18.
- У вас там, мабуть, і загін свій був, якимось чином з космосом пов'язаний?
- Так. Називався він "Планетяни", 25 хлопчиків і дівчаток було в ньому. У творчому конкурсі дизайнерів, який проходив у рамках Дня творчості "Галактика талантів", брали участь ледь не всі "планетяни". Я посіла третє місце, отримала Диплом, подарунки.
- Людо, а як тобі вдалося стати членом УМАКО?
- Зовсім випадково. Моя мама, учитель Менської школи ім. Т.Г.Шевченка, принесла якось анкету і запитання заочної школи "Сузір'я". Я відповіла на все, надіслала за вказаною адресою. І перша перемога! З 40 можливих балів набрала 39. Були згодом поїздки на очні тури до Дніпропетровська, Києва.
- А в "Артеку" ти не зустрічалася з Олегом Володимировичем?
- Не тільки з ним мала приємну зустріч і спілкування. "Артек" відвідали Л.Д.Кучма зі своєю дружиною Людмилою Миколаївною і Президент Республіки Словаччина Рудольф Шустер. Наш загін зустрічав цих поважних гостей, яких ми вітали у спеціальних артеківських галстуках. Ще з нами зустрічався космонавт Попович.
Хочу порадити учням, яким до вподоби пізнання космосу, - подружіться з УМАКО "Сузір'я". Це розвиває світогляд. А скільки друзів нових знайдете! Я, приміром, склала кросворд і надіслала до молодіжного журналу "Сузір'я", де його надрукували. Словом, "Сузір'я" - це клас!

Р. МИХАЙЛЕНКО.

Фото автора.





Невигадана історія

ПЕРСИК У ТУАЛЕТІ, АБО ІСТОРІЯ ПРО ОБРАЖЕНОГО КОТА ТА ІТАЛІЙСЬКЕ ПОКРИВАЛО

Неля Федорівна давно мріяла тримати в оселі породистого кота, щоб як у серіалах: пухнастий, аж очей не видно, делікатний, пещений, на дивані живе. От діти і подарували їй на ювілей котяру персидської породи, з рудим смухом і приплеснутим писком. Довго не мудрували, так і назвали - Персик.
Годувала його Неля Федорівні тільки "Віскасом" та кошачим сухим кормом, купала в імпортних шампунях, а по своїх кошачих справах Персик ходив до яскравого горщика з пахучими гранулами. Старий Попудренко, дивлячись на все це, тільки рукою махав: "Ет, здуріла стара. Онуки далеко, то і няньчить кота. Та хай няньчить, менше лаятися буде".
А Персик нудьгував від такого ситого життя і заздрісно поглядав у вікно на мурзатого сусідського Мурка, що шалено ганяв по двору курей, лазив по деревах і дахах. А Персюню не пускають, щоб лапи не погидив. Слідкують, щоб двері завжди були зачинені надвір. Ото тільки й утіхи було у Персика, як влягтися коло хазяйки у залі на дивані та дрімати.
А то якось кума привезла Нелі Федорівні подарунок: мереживне покривало із самісінької Італії. Краса! Заходилася Попудренчиха його на диван стелити, заодно і генеральне прибирання затіяла, бо свати обіцяли на храм приїхати.
- Ну все, Персюню, - промовляла до кота, витираючи шафу, - щоб на дивані я тебе більше не бачила, ясно? Хоч і чисті твої лапи, та покривало мені зацапаєш. Воно ж дороге, італійське, прати його чи й можна - вигляд втратить.
Кишнула раз кота, другий. Образився Персик, пішов. Аж гульк - ой леле! Двері ж надвір відчинені (хазяйка забігалась, не до дверей було).
І Персюня я-а-ак шаснув. Літав по двору, задравши хвоста, щасливий до безтями, і курей ганяв, і гусей, і качок. Ніхто не тримає, ніхто не тягне на руки, лапи не витирає. Усі кутки у дворі облазив, обнюхав. Залишилась лише одна хибара - в кінці городу, ще й двері там відчинені. От Персик і туди майнув, та куди ж бідному коту знати, що то за воно і що то там за дірка у підлозі, і "аромат" - з розгону і влетів. У дірку…
Вереск стояв - через три вулиці було чути.
Неля Федорівна голосила, мабуть, гучніше за нещасного Персюню, умовляла витягти рудого, на що старий Попудренко тільки матюкався.
Витягли. А кіт - як є, у лайні, кинувся до хазяйки на руки, обтрусив свого патлатого смуха, витерся об неї, а потім - прожогом у хату і… у залу по вимитій підлозі, на оте італійське покривало…
Достеменно невідомо, чи таки побачили Попудренкові свати диво-витвір італійської легкої промисловості. Проте Персик тепер спить у сараї на сіні, їсть із собачої миски і ходить у своїх справах на пісок під парканом. Лазить по деревах і ловить горобців. І почувається найщасливішим котом у світі.

І. ПРИМАК.