Доля

НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ

Раїса Іванівна Комарова три десятки років очолювала колектив менського магазину “Хліб”.
І нині, будучи десять років на заслуженому відпочинку, знаходить задоволення і потребу у спілкуванні з людьми, пропонуючи їм свої хлібні вироби.

Свекрушина наука

Приїхала Рая зі своєї тихої і зеленої Степанівки у Мену, офіціанткою у центральну їдальню влаштувалася. Працювала, як і годиться, на совість: до відвідувачів з теплом у душі ставилася, з колегами знайшла спільну мову.
А то якось зайшов пообідати до їдальні незнайомий і нетутешній юнак. Він до неї – слово, вона до нього теж озвалася. Так і познайомилися. Він приїхав до котрогось зі своїх знайомих у Мену з далекого Казахстану. Володя Комаров запропонував їй стати його дружиною.
Коли Рая сказала матері, що виходить заміж і їде зі своїм судженим у Казахстан, та не на жарт розхвилювалась, заплак ала:
– Та хіба ж таке буває? Що він за людина, що ти з ним, раз побачившись, згодилася хліб-сіль навпіл ділити? Подумай добре, дочко, щоб потім не довелося лікті кусати.
Подумала. І поїхала за тим, кого серце прийняло. Десять років прожила в Казахстані.
Свекруха Раю полюбила з першого дня, мов дочку. Навчила її пироги і хліб пекти, а ще – манти, біляші, чебуреки… І як же згодом стала у нагоді мудра свекрушина наука! І сьогодні Раїса Іванівна з вдячністю згадує ті нехитрі житейські уроки, котрі і визначили її життєву віху.

Незмінна завідуюча

Душа її просилася додому. У снах бачила рідний край, його людей! І Володимир Іванович, бачачи, як вона сумує за Україною, згодився на переїзд. Побудували просторий дім, завели хазяйство, город.
Попросилася Р.І.Комарова на роботу у торгівлю у тодішнього голови райспоживспілки М.І.Тубола. А Михайло Іванович довго і не думав: прийшов у магазин “Хліб” і сказав молоденьким продавцям: “Ось вам завідуюча”.
Колектив згуртувала швидко. Була вона в ньому і матір’ю, і подругою, і суворим, однак справедливим керівником. Вчила любити людей, аби ті завжди виходили з магазину з посмішкою і в доброму настрої.
Згадує Ніна Іванівна Ларченко, колишній продавець, котра 30 років працювала пліч-о-пліч з Раїсою Іванівною:
– Ми в колективі звали її бджілкою: по товар їздила не лише на міжрайбазу, а й у Чернігів! Який асортимент був у магазині хлібо-булочних виробів! Черги стояли. Ми допомагали покупцям хліб до сумок складати, стареньким особлива увага від нас була. Кожне свято Раїса Іванівна уміла організувати так, щоб воно запам’яталось. І тепер зберігаємо пам’ятні сувеніри, подарунки від неї.
У горі, у радості Р.І.Комарова завжди була поруч. Колеги її любили, з нею радились. Як влаштовувала Н.І.Ларченко вхідчини у нову оселю, Раїса Іванівна їй допомагала і морально, і матеріально.
– По вісім тонн хліба за день переносили зі складу до торгового залу, – каже Ніна Іванівна. – Дуже втомлювались, але покупці того не бачили. Бувало, після роботи підраховуємо денну виручку, втомлені такі, додому б скоріше – сім’я чекає, а наша завідуюча: “Дівчата, давайте заспіваємо, де й утома по-дінеться!” І заводить свою улюблену “Ой не світи, місяченьку…”.

А з кошиків тих – аромати…

Раїса Іванівна такої вдачі людина, що не може і дня без діла сидіти, незважаючи на свій вік: 22 липня їй виповниться уже 65.
– Мої літа – моє багатство, – каже, щиро всміхаючись, Р.І.Комарова. Будучи на заслуженому відпочинку, не полишила “хлібної” справи. Щодня з ароматними кошиками її можна побачити в усіх людних місцях Мени: пропонує за невеликі гроші пи-ріжки, вареники, чебуреки, манти… Пече вона булочки, хліб, батони, паски, торти. Нинішнього Великодня, наприклад, Раїса Іванівна спекла 88 пасок, витративши на це мішок борошна. Роздала запашні паляниці хрещеникам, сусідам, рідним, просто хорошим людям. І продавати було нічого.
Особисто мені запам’я-тався вечір проводів до армії її родича, Андрія Пеклухи, на який Раїса Іванівна принесла чудо-паляницю, власноруч випечену. Дивилися на неї, мов на яке диво, і ні в кого рука не піднялася розрізати той хліб. Тоді до рук взяла ножа сама Раїса Іванівна:
– Їжте, люди добрі, аби нашому солдату служба легкою була, – пригощала. Хліб той у роті танув, мов мед…
У Раїси Іванівни п’ятеро онуків. Є вже один і правнучок. Усі вони люблять її хліб.

Р.МИХАЙЛЕНКО.

Фото І.ШУЛЬГИ.





Життя прожити...

ДВА ЮВІЛЕЇ В ОДИН ДЕНЬ

Працьовиту і порядну родину Петра і Ніни Полтораків багато хто в Мені знає. Їх шанують, поважають. Ця сім’я є зразком того, як треба жити, аби на схилі літ не було соромно за своє минуле. А 17 липня вони відзначили 70-річчя Ніни Михайлівни і золоте весілля.

Знайомство

Ніні вдалося закінчити лише сім класів. Щоб навчатися далі, треба було платити. А чим? Їхню сім’ю у 1947 році пограбувала, побрала все до нитки банда Несукая, яка на той час орудувала за Десною.
– Хоч і одна я була у батька-матері, однак дуже тяжко нам довелося пережити той напад бандитів, – згадує Ніна Михайлівна.
А росла дівчина тямущою до будь-якого діла, розумною не по літах. Тому і взяли її на роботу до тодішнього колгоспу імені Ворошилова (був колись такий на Чугаївці) продавцем у магазин.
– Зайшов якось Петро Полторак, щоб щось придбати у тім магазинчику. Він тоді в армії служив, у відпустку прийшов. Так ми і познайомились. У березні 1953 року Петро демобілізувався, – розказує Ніна Михайлівна. – У червні цього ж року подали заяву на одруження.

Весілля

Весілля пишного і гучного Полтораки не справляли – зійшлося трохи більше тридцяти чоловік. Не було у нареченої ні білої сукні, ні вінка з фатою. Купила їй мати шовкове плаття з червоними маками – ото і весь наряд.
Суджений її ріс у бідній багатодітній сім’ї, то достатку теж ніякого.
– І треба ж так статися, що весілля співпало з моїм 20-річчям. Була тоді субота, надворі стояла погожа днина, то столи ставили просто на вулиці. Місяць наша заява лежала в загсі, а зареєструвались лише 17 липня 1953 року, – згадує з теплом у голосі Ніна Михайлівна.
Незаможно сім’я спочатку жила, але, за словами подружжя, то були їх найкращі літа, про які і до цього часу згадують з теплом в душі, солодким щемом у серці. Бо були молоді, дужі, красиві.

Просто життя

Не встигли і оглянутись, як немов за водою збігло півсотні разом прожитих літ. Та все у Полтораків виходило з миром та ладком.
І дім просторий збудували, сад посадили, сина виростили. Словом, виконали всі житейські заповіді. Ще й криницю у дворі викопали.
Працювали все життя. І не просто відбували робочі години. Їхні фотографії неодноразово ви-вішувалися на районній Дошці пошани, про них писали в газетах. Ніна Михайлівна понад сорок літ працювала на заводі продтоварів – 13 років була бригадиром і 33 – майстром фруктового цеху. Має трудові відзнаки – медалі, грамоти, подяки.
Петро Михайлович був компресорником, оператором, кочегаром, трактористом – і все на колишньому маслозаводі, а згодом на ВАТ “Менський сир”. 35 років віддав праці у цій галузі. Він – майстер на всі руки. Дім своїми руками звів. А ще Петро Михайлович – гарний рибалка, завжди є душею компанії.
Полтораки відзначили свого часу срібне весілля. Гостей зібралося! Ось тоді і вдягла білу сукню з такою ж фатою Ніна Михайлівна. А до золотої дати подружнього життя вже онуки приготували весільний сценарій для Петра Миколайовича і Ніни Михайлівни. І подарунки були, квіти, фото на згадку. А ще “Гірко!”

Р.МИХАЙЛЕНКО.





Скарби

ГАЛЕРЕЯ НАЛІЧУЄ ПІВТИСЯЧІ ЕКСПОНАТІВ

У художній галереї проводить екскурсії молодший науковий працівник районного краєзнавчого музею Н.М.КОРНІЄНКО.

Але знаходиться ця галерея не в самому музеї, а в просторій кімнаті районного Будинку культури. Тут експонуються роботи майстрів різних напрямків і стилів. Хоча превалюють художні картини: олія, акварель, олівець, пастель і т.д. А 27 червня в галереї розгорнуто нову експозицію робіт менянки Фаїни Василівни Єфименко. Вона представила вишиті хрещиком ікони, килим, картину, накидку на крісло, рушник.
Наприкінці минулого тижня, і це вже не вперше, художню галерею відвідали вихованці Менського дитячого садка імені Щорса. Виявляється, не так просто провести екскурсію для супер-юних відвідувачів віком 4 – 6 років. Уважно і зосереджено слухали вони розповідь екскурсовода Наталії Миколаївни. Але коли дійшли до ікони святого Миколая, личка їхні розцвіли, мов квітка соняха під ласкавим сонечком. Ще б пак, Миколая вони знають добре. Це ж він кладе їм під подушки подарунки.
Загалом, художня галерея має в експозиції і в запасниках майже півтисячі експонатів. Професійних і аматорських авторів.
Одним словом, хто сюди дорогу знає, той тут часто буває. Хто ж не знає – хай спізнає.

В.ЧЕПУРНИЙ.

На знімку: під час екскурсії. Фото автора.





Стосується кожного

ТУБЕРКУЛЬОЗ НЕ ВИБИРАЄ – БАГАТИЙ ТИ ЧИ БІДНИЙ

За шість місяців нинішнього року у районі за-хворіли на туберкульоз 26 чоловік, з них – двоє дітей (за відповідний період минулого року цю хворобу виявили у 23 чоловік).

Звертає увагу такий факт: із 23 хворих працездатного віку 20 – ніде не працюють. Отож, їх можна віднести до категорії так званого “неорганізованого контингенту”, що не проходить щорічного обов’язкового профілактичного огляду, включаючи і флюорографічне обстеження. Але ж саме ці заходи можуть попередити розвиток тяжкого за-хворювання.
– Якщо не ігнорувати обстеження, виявити туберкульоз на ранніх стадіях, його можна вилікувати, – говорить головний лікар району П.П.Хомрач. – І не треба думати, що ви здатні самі захиститися від цього недугу. Туберкульоз не вибирає – багатий ти чи бідний, підприємець чи робітник. Від цієї хвороби помирають і дорослі, і діти – навіть з благополучних родин. То невже так складно звернутися до лікарні, пройти обстеження? За-тратити півгодини, але натомість бути впевненим, що ти – здорова людина. Особисто я теж пройшов флюорографічне обстеження, вирішив перестрахуватися, коли раптом за-хворів застудою.
Нерідко врятувати здоров’я і життя людям вдається завдяки ініціативі та титанічній праці медичних працівників, які не чекають, поки хвора людина піде до лікарні, а проводять подвірні обходи з профілактичними оглядами. Отож, на сьогоднішній день, оглянувши 33 тисячі жителів району, медики виявили 38 чоловік з підозрою на захворювання туберкульозом. При дообстеженні у лікарні діагноз підтвердився у 14 чоловік. На перший погляд, ця цифра може комусь здатися дріб’язковою, але ж за кожною з них стоїть конкретна людина, для когось найближча і най-рідніша.

І.ПРИМАК.





У саду і на городі

ФІТОФТОРА МОЖЕ НЕ ЗАЛИШИТИ ШАНСІВ НА ДОБРИЙ УРОЖАЙ

Враховуючи те, що умови цьогорічного дозрівання врожаю не дуже сприятливі – висока вологість повітря (особливо вночі), середньодобова температура 15 – 20 градусів тепла – у липні-серпні на посівах картоплі може розповсюдитись фітофтороз. І якщо не застосувати ніяких засобів захисту, є ризик втратити увесь врожай. Як цьому запобігти, радить начальник ра-йонної станції захисту рослин М.Г.МАХІНА.

Рятуємо помідори

У першу чергу застосуйте системний фунгіцид, який має лікувальні та профілактичні властивості (діє протягом 14 днів). Найкраще – препарат “Татту”. Його ціна не перевищує вартості двох кілограмів помідорів, а скільки томатів вродить завдяки його застосуванню! Необхідно розчинити 30 г препарату у 5 літрах води – і можна обробити 1 сотку. Повторити ще двічі, через кожні 14 днів. Остання обробка – за 20 днів до збору врожаю.
А щоб помідори родили до самого жовтня, після кожної вибірки плодів необхідно обробляти грядку бордоською рідиною або “Купроксатом” (це контактний фунгіцид) – і через 7 – 8 днів можна знову йти в город за помідорами.

… картоплю

За десять днів вегетації після цвітіння картоплі на непошкодженому бадиллі накопичується врожай до 70 центнерів з гектара. А тому не завадило б провести обробіток картоплі в цей період, бо не лише колорадський жук загрожує картоплі, а й фітофтороз.
Спочатку краще застосовувати препарати системної дії “Курзат Р.”, “Ридоміл Голд МЦ”, “Арцерід”, “Татту”, “Оксіхом”, обробити картоплю два рази. Коли рослина постаріє і рух соку по стеблу уповільниться, доцільно використати контактні препарати: хлороксид міді, “По-ліхом”, “Купроксат”, бордоську рідину. Остаточна обробка до збору врожаю – за 14 – 20 днів. І матимете до 300 центнерів картоплі з гектара!

…цибулю

Цій рослині найбільш до-шкуляє переноспороз (або його ще називають несправжня борошниста роса). Вранці на пір’ї цибулі можна спостерігати каламутні краплі, неначе хто молоком побризкав. Зарадити цьому лиху можна, застосувавши препарати “Ридоміл Голд МЦ”, “Арцерід”, хлороксид міді. І не забувайте: остання обробка – за три тижні до збирання врожаю.

Записала І.ПРИМАК.





Тваринництво

КОРІВ ПОМЕНШАЛО, МОЛОКА ПОБІЛЬШАЛО

Розповідає головний спеціаліст в галузі тваринництва, інспектор по племінній справі управління сільського господарства і продовольства райдержадміністрації Г.В.СЛОБОДА:
– Так, корів і справді поменшало. І не тільки в сільгосппідприємствах, а й у приватному секторі, де проти минулого року їх стало менше на 107 голів. Однак середньодобові надої зросли. Скажімо, в сільгосппідприємствах доять у середньому по 8 кілограмів молока щодоби на корову, що більше проти тогорічного на 0,6 кілограма.
– Григорію Васильовичу, а скільки всього є корів у районі?
– За статистичними даними, населення утримує 8 тисяч 386 корів, а в сільгосппідприємствах їх налічується 3 тисячі 708.
– Як реалізується молоко?
– Основна його маса надходить до ТОВ “Менський сир”. Частина, з березнянського куща, “пливе” навпрямки на базар до Чернігова. У перший день цього тижня по району було закуплено у населення 48,5 тонни молока. Сільгосппідприємства виробили цього дня близько 30 тонн молока, а продали його 22 тонни.
– Помітно зріс продаж молока населенням...
– У першому півріччі поточного року населення продало заготівельним пунктам 5 тисяч 850 тонн молока, що більше проти відповідного періоду минулого року на 1 тисячу 737 тонн. Корова – це на сьогодні основне джерело доходів населення. Торгують люди молоком, маслом, сиром, сметаною і навіть сироваткою. Усе йде в хід.
– Кажуть, є такі сім’ї, де залишають лише по склянці молока на душу.
– Є. А буває й так, що все, що надоєно, уміщається у банки вщерть.
Тоді собі й зовсім нічого не залишають.
– Молоко залежить від кормів.
– Скажу, що темпи заготівлі кормів вищі минулорічних. Наприклад, сіна у сільгосппідприємствах заготовлено 46 відсотків до завдання. Минулоріч на цю пору було десь 25 відсотків.

В.ЧЕПУРНИЙ.





Туризм

РАЗОМ З БРАТОМ – У ПОХІД ПО КРИМУ

Діма та Альоша Казімірови з Мени – не просто два брати, вони ще й друзі. І хоча й мають чотири роки різниці (18 і 14), разом допомагають батькам, мають спільні інтереси. А нещодавно також разом побували у поході, не один десяток кілометрів кримської землі відміряли своїми кросівками, покупались у Чорному морі, ночували у наметі під південним небом і варили страву на багатті. Переповнені враженнями, захопивши із собою фотографії, завітали до нас у редакцію і дещо розповіли.

Старший, Діма, вже закінчив перший курс Чернігівського державного педагогічного університету, але ще навчаючись у ліцеї, захопився туризмом. Від-відував міський центр туристично-оздоровчої роботи з молоддю. Разом з ке-рівником центру В.В.Гоєм щороку ходив у походи, побував і в Криму, і в Карпатах. А нинішнього літа вирішив узяти із собою і молодшого брата.
– Поїздом ми разом з іншими учасниками походу доїхали до Сімферополя, потім – тролейбусом до села Перевальне, а вже далі пішли в гори пішки, – розповідають хлопці. – Досягли хребта Чатир-Дага, побували в Мармуровій печері – яка там краса! Не віриться навіть, що природа може таке ви-творити: сталактити і сталагміти дивно нагадують фігурки птахів, тварин, були там і “гноми”, і “королі”, і “Шапка Мономаха”, навіть “Йосип Сталін”. Ще побачили печеру Еміне-Баір-Хосар, північний та південний Димерджи, водоспад Джурла. Три дні відпочили на узбережжі моря в Алушті. Ходили на екскурсії, в музеї.
– Не важко було подолати пішки 70 кілометрів? Та ще й з рюкзаками, наметами, посудом?
– Спочатку важко, – зітхає Льоша, – спина боліла, ноги, а потім втягся. Та й брат поруч, допомагав, підтримував. Зате стільки усього побачили!
– Древня Кримська земля таїть у собі стільки таємниць, переказів, – додає Діма. – Руїни стародавніх храмів, печерні міста, культурна спадщина скіфів, татар. Цікаво! І спасибі батькам, що підтримують наш інтерес, допомагають. А як підросте наш найменший братик, Женя, то і його візьмемо у похід. Нехай загартовується!

І.ПРИМАК.