ПЕРСПЕКТИВА МАЛИХ СІЛ НЕВТІШНА: ВОНИ ПРИРЕЧЕНІ НА ЗНИКНЕННЯ З КАРТИ РАЙОНУ

І це не просто сумне пророчення хуторам і тим людям, котрі в них живуть. Це – реалії нашого життя. Помирає людей втричі більше, ніж народжується. Принаймні, такі статистичні дані за перше півріччя року нинішнього. По півдесятка жителів доживають віку у Вільному, Червоних Горах і Дереповці. Близько десяти чоловік топчуть ряст у Мурівці, Яськовому, Домниці… А Охоньчин хутір пішов у забуття – в ньому нема жодної живої душі.

Рай з полином

Вільне – невеличке село, що належить до Величківської сільської ради. Чотири жителі, які зараз живуть у ньому, впевнені, що кращого місця на землі, ніж їх хутірець, нема. Іван Гнатович Псьоха каже: – Дорога до Вільного – хоч боком котись, асфальтова. Зелено кругом, луки, поля – дишеш цим повітрям, настояним на літніх пахощах, не надишешся. Ні машин, ні міської метушні. Живемо, як у раю. Однак рай той з полином наполовину. У Вільному нема нічого аби жити цивілізовано. Треба хлібину купити чи подзвонити куди – ноги на плечі і у Величківку. Але вік у вільненців не той, щоб бігати. Вони вже і ходити не здужають, бо кожному, як не 80, то за 80 років. Уся надія на дачників. Ті вже і самі знають: як їдуть на свої городи, то сірники, сіль, хліб, макарони хуторянам везуть. Особливо вдячні вони Андрію Дмитровичу Нагорному з Мени. Казали, що душа в нього золота, дбає про кожного, мов про рідних батьків. Ще мають клопіт вільненці через куниць та злодюг. Унадилась хвостата лісова гостя у курники. У бабусі Катерини Шелудько три десятки забрала. А заїжджі молодики продавали дідам літні черевики, торгувалися, а оком накидали на чавунці. Поцупили. …Червоні Луки – сільце за Десною, підпорядковане воно Лісківській сільській раді. Посеред вулиці пасуться коні, у кого вони є, бігають кури та інша домашня жив-ність – хазяйки не стоять біля них з дрючками. Воля, простір – можна і позаздрити. Але ж… Школу давно закрили, до клубу ходити нікому. На замку і магазин з потрощеними вікнами. Двічі на тиждень до хуторян навідуються максаківські продавці з найнеобхіднішими товарами – жити можна. Розказувала одна бабуся, як жінка з їхнього села, що живе зараз у Степанівці, на Трійцю приїхала провідати родичів, подивитися на батьківську хату. Та не вдалося їй вклонитися рідному порогу, бо те обійстя так заросло бузиною і чортополохом, що годі через зелену стіну і пробратися. Мурівцям і подівцям (Миколаївська сільрада) дошкуляє лісова звірина, адже ці два села загубились у соснових лісах. Олені, лосі, дикі кабани хіба ж таке на їх городах витворяють! Гарні природою і добрими людьми маленькі хутірці: Веселе, Лугове, Комарівка, Чорногірці, Гребля, Дерепівка. В останньому, до речі, живе п’ятеро. По одну сторону сільця – березовий гай, по іншу – сосновий бір. Річка поруч. Рідко ще де таку красу зустрінеш. А всього у нашому районі 33 маленькі села. На ганках їх осель ще вмиваються котики, а з димарів стелеться пахучий дим. На світанні деруть свої голоси войовничі півні. Життя триває. Поки що…

Без хліба

Остапівці атакували мене ще на Макошинському поромі. Біда в них, як вони казали, не одна. Та найболючіша та, що у селі, де ще живе майже півтори сотні людей, ніде купити хлібину. Магазин давно замкнули. Хто дужчий, їде конем чи велосипедом до Ядут (це у Борзнянському районі), за сім кілометрів від Остапівки. Доки борошно було дешевшим, хазяйки і самі пекли паляниці. Однак не всі. А Ольга Михуля свого часу ви-пікала по кілька десятків хлібин і продавала по гривні своїм землякам. А тоді цей бізнес став для жінки невигідним: дрова треба, часу багато марнується, борошно, олія витрачається… А все подорожчало відчутно. А ще в Остапівці неприємність: упало велике дерево і обірвало електричні дроти. Тепер РЕМівців виглядають, як Бога. Через Десну, казали хуторяни, човном перебратися – проблема. Є один, приватний, його власник бере невелику платню за користування. “Хлібна” проблема існує в Котичці і Дереповці, Подині і Яськовому. Ті хутірці, які знаходяться неподалік асфальтової дороги, раз чи два на тиждень навіщають приватні підприємці з Чернігова, Мени і продають бабусям хліб і до нього. Навіть замовлення на товари беруть. Звичайно, ніякий підприємець у Червоні Гори, Яськове чи в Задесення не поїде – ні доріг там, ні людей стільки, аби торг був вигідним. Магазини в хутірцях позаростали самосійними кущами, деревами, бур’янами. Вибиті шибки, розібрані ганки…

Річковий бар’єр

За Десною розташовані сім хуторів, що підпорядковані Лісківській, Куковицькій сільським та Макошинській селищній радам. Річка для хуторян – не тільки окраса і джерело додаткової копійки до сімейного бюджету і страви до столу, а ще й вічний клопіт. Як розливається навесні – сиди і переживай, аби за водою і хата не пішла. Правда від 1971 року великої повені не було, але ж щовесни хуторяни всерівно хвилюються. Нарікали задеснянські люди на дорожнечу переправи поромом. І на куковицькому, і на макошинському – однаково непоцінно. – Приїздить дочка з зятем, щоб допомогти мені город обробити, сіна накосити – каже В.Г.Шумна з Червоного Маяка, – то за переправу легковика платять в одну сторону чотири гривні. І стільки ж за другу. То хіба наїздяться? Хуторяни сердиті на ціни і пропонували сільській владі, аби зі своїх грошей не брали. Приміром, як переправляються через річку заїжджі рибалки, чужі люди – нехай платять. А якщо дід з Остапівки, який все життя у місцевому господарстві працював до онуків з’їздить, то чого він має платити за переправу? Ще задесенці хочуть, аби їхні хутірці підпорядкували до Борзнянського району. – У лікарню їдемо, як припече, у Борзну. І на базар туди, і за хлібом. Їхні пожежники приїздять, як у нас що тут загориться, – гукали наперебій. – То нащо нам ця Десна з тими поромами? Напишіть і скажіть кому треба – нехай нас приєднають до Борзни. Червонолучанам віднедавна легше стало долати Десну – у Максаках встановили понтонний міст. Тепер хоч серед дня, хоч серед ночі їдь, іди без проблем. Не треба кланятися поромщику чи веслувати по Десні самому.

До бабусі в гості

Дітей у малих селах – на пальцях однієї руки можна полічити. Бо в жодному з них нема школи, дитсадка. У Червоному Маяку разом з татком і мамою живуть трійко дітей – маленькі Горійчуки. Старшенький цієї осені до школи має йти. Хотіла молода сім’я у Куковичі переїхати, хату у борг купити, та щось там у них не виходить. Як та бідна дитина Десну долатиме у поході за наукою? Тож діти приїжджають до своїх дідусів і бабусь тільки на великі свята та на літні канікули. Взимку на хутори можна добратися саньми або літаком. Онукам подобається гостювати у діда і бабусі. Рибу лови не лише в Десні, а й у заплавах, болоті, копанках. У пахучому сіні перекидайся, доки не набридне! А молоко яке від бабусиної корови смачне! По лугу ганяй верхи на коні досхочу! От тільки одне погано: вечорами нема куди піти – клуби всі замкнуті. Глухо, як у танку. Старшенькі цією проблемою особливо не переймаються: як надопомагаються діду дрова рубати, сіно з лугу звозити, то під ніч падають у бабусині подушки, забуваючи і ноги помити. … Буваючи в маленьких селах, завжди дивуюся: “Невже тут дзвенів шкільний дзвоник, а в конторі бригадир наряд роздавав? І весілля тут були? І череди колгоспні паслись?”. А старенькі кажуть, що саме так і було. Линули пісні не лише на сцені клубу та за весільним столом. На роботу йшли і співали, додому з пайок буряків чи з лугу повертались – весь хутір чув. Було…

Р.МИХАЙЛЕНКО.

На знімках: колись у цих магазинах були черги, а в клубах – концерти; а лелеки полюбляють жити у хуторах. Фото автора.



Запитання тижня

Чи хотіли б ви жити у малому селі?

Відповідають:

Валентина Василівна КУШНІРЕНКО – методист районного Будинку культури:

– Дивлячись у якому. У Червоних Луках стоїть хата покійних батьків мого чоловіка. Іноді буваємо там, вишеньку яку зірвемо чи порічку. Красиво там, тиша, Десна недалеко. Кращого місця для відпочинку і не треба. Але щоб там жити? Без магазину, без телефона, без пошти, без… А як міст на зиму знову складуть, то як Десну подолати?

Микола Юхимович НЄМОВ – житель Чернігова, пенсіонер:

– На літо я завжди приїжджаю у Бігач – немале село, та мені тут подобається: автобус ходить з Чернігова, ліси навкруги з грибами і ягодами. А була б ця хата у Яськовому чи десь за Десною – жив би і там. На старості хочеться спокою і тиші. Міській гамір так набрид!

Лідія Іванівна ШЕЛЕГ – пенсіонерка з Подина:

– Та кращого села, ніж моє, нема. І дарма, що в ньому живе три десятки людей. Хліб нам возять, гриби і ягоди в лісі безплатно збираємо. Телефон є у мене в хаті, медик не забуває нас, хуторян. І газети вчасно листоноша доставляє. Чого його кудись їхати? Діти мене до себе кличуть – не хочу. Хворіла якось, то в Мені у дочки жила, доки на процедури в лікарню ходила. Добре мені в них було, а душа так у Подин просилася! Та тут же і дишеться по-іншому.

Віталій Михайлович СУШКО – житель Городища:

– Ні, не хочу я в хуторі жити. У тій глухомані медика не докличешся, бо телефон один на всі хати і той несправний. А хлібину ту виглядай – хто її привезе, чи сам іди за тридев’ять земель. Та й взагалі, чого від доброго шукати гіршого?

Леонід Іванович ЛОГІНОВ – житель Величківки:

– Колись у хутори, які подалі, висилали револю-ційних діячів за їх діяльність. Ленін он у Шушенському був. Я не хочу ніякого малого села. Навіть з асфальтом і магазином. Хутори приречені, всі вони років через 10 – 15 заростуть бур’янами, від дощів та вітрів попадають хати. Як там так добре, то чого ж діти тих хуторян повтікали у міста і великі села?

Ганна Іванівна БАБИЧ – пенсіонерка з Киселівки:

– Як здоров’я є, можна жити і в місті, і в хуторі. Я все життя прожила в лісі в Корюківському ра-йоні, там тільки моя хата і була. Ні електрики, на радіо. Лосі у вікна заглядали, свині дикі город нівечили. Але я жила, мені там добре було, бо здоровилось. І город обробляла, по дві корови тримала, з лісу всякої ягоди, грибів наносила. І без дров не була. А це хату онучці віддала, а сама до дочки перебралась, бо не здужаю вже і відро води в хату внести. А якби здоров’я не підводило – до смерті сиділа б там, у лісі.

Баба Варка, яка любить багато говорити і про все має свою думку:

– Якщо мати найнеобхідніше, чого б і не жити. Але зараз хуторянам не позаздриш.